Розділ 3. Перша смерть, яку я побачив

Третя фотографія в коробці дуже мала, не більша за поштову марку. Її, мабуть, колись вирізали з чогось більшого, бо краї нерівні, а в кутку лишився шматочок чужого плеча.
На ній жінка в темній хустці. Обличчя худе, з гострими вилицями, а погляд такий прямий, що мені хочеться відвернутися, як відверталося дитиною. На звороті немає ні дати, ні імені. Але я знаю, хто це.
Це моя бабуся. Мати мого батька. Єдина людина в нашому роду, яку я бачив мертвою раніше за всіх інших.
Звістка прийшла в березні, коли сніг уже осів і почорнів, а з-під нього зазирала мокра земля. Я пам'ятаю, що тоді вже пахло весною. Мати виставила на вікно горщики з розсадою, і хата вперше за зиму здавалася живою.
Прийшов чоловік із сусіднього села, у заболочених чоботах, із шапкою в руках. Він стояв на порозі й не заходив, хоч мати двічі просила. Сказав коротко, ніби розвантажував віз:
— Ольга померла вчора ввечері. Просила, щоб Степан приїхав.
Батько сидів за столом. Я бачив, як він повільно поклав ложку. Не кинув, не стукнув, а саме поклав, обережно, як кладуть щось тендітне. Потім витер рот долонею. Потім підвівся.
— Добре, — сказав він.
Це було все. Жодного слова більше. Він пішов до комори, довго там щось шукав, а повернувся з чистою сорочкою в руці. Мати стояла біля печі й дивилася на нього так, ніби хотіла щось сказати, але не наважувалась.
— Візьми хлопця, — раптом сказала вона.
Батько зупинився.
— Навіщо?
— Нехай побачить. Це його рід.
Він глянув на мене. Довго, важко, ніби зважував. Я тримав ложку й боявся навіть дихати.
— Хай збирається, — відповів він.
Мені було дев'ять. Я ніколи не бачив смерті, тільки чув про неї: що старі люди «відходять», що хтось «переставився», що в когось «не стало». Слова ці були м'які, ніби вату в них напхали. Я думав, що смерть схожа на довгий сон.
Я ще не знав, що це неправда.
До бабусиного села ми йшли пішки, бо коня батько не мав. Двадцять верст по розкислій дорозі, де кожен крок чвакав, а ноги важчали від глини. Батько йшов попереду, і я знову, як тоді, на річці, рахував його кроки, бо так було легше.
Він не говорив ні слова, але я бачив, як він ішов. Плечі в нього були напружені, ніби він ніс щось невидиме. Один раз він зупинився на пагорбі й довго дивився на далекі димарі, і я побачив, що в нього тремтить підборіддя. Але коли обернувся до мене, обличчя в нього було спокійне, як завжди.
— Не відставай, — сказав він.
Бабусина хата стояла на краю села, нижча й темніша за нашу, з дахом, що просів посередині, ніби в неї зігнулася спина. Біля воріт стояло кілька жінок у чорному. Вони замовкли, коли ми підійшли, і я відчув на собі їхні погляди, цікаві й колючі. Одна з них, товста, з червоними очима, пробурмотіла:
— Прийшов, значить. Нарешті.
Батько не відповів. Він пройшов повз них, схиливши голову, ніби проходив крізь вітер.
Усередині було темно й холодно. На вікнах висіли рушники, а на столі, під образами, стояла труна. Вона була проста, зі свіжих сосон, ще пахла смолою. І в ній лежала вона.
Я пам'ятаю все до найменшої дрібниці. Це дивно, бо багато років потому я забув ім'я своєї першої вчительки, а цю хвилину бачу так, ніби вона була вчора.
Бабуся лежала маленька, набагато менша, ніж на фотографії. Хустка в неї була біла, зав'язана під підборіддям, руки склали на грудях, а в них затиснули тоненьку свічку. Обличчя було жовте й гладеньке, як віск. Здавалося, що вона просто заснула, і якщо тихо покликати, вона розплющить очі.
Я підійшов ближче. Ніхто мене не зупинив.
І тоді я помітив, що вона не дихає. Груди не піднімались. Ніяких рухів, жодного тремтіння повік. Це було зовсім не схоже на сон. Сон завжди живий, у ньому щось ворушиться, дихає, шелестить. А тут усередині була порожнеча, така повна, така абсолютна, що мені стало моторошно.
Тоді я зрозумів, що смерть не вата. Вона зовсім не м'яка.
Я оглянувся на батька. Він стояв біля труни й дивився на матір, і я чекав, що він заплаче. Я не бачив ще, щоб він плакав, і подумав, що тепер, у такій хвилині, він мусить. Але він не заплакав. Тільки стояв, і руки в нього безсило висіли вздовж тіла, а обличчя нічого не казало.
Лише коли одна з жінок, та товста, голосно почала голосити, він повільно нахилився й поправив матері хустку над чолом. Це був єдиний його рух за весь час. Один жест, нескінченно обережний.
Я бачив, як тремтіли його пальці. І тоді я, дев'ятирічний, зрозумів, що мовчання може бути найгучнішим криком.
Поховали її наступного дня. Народу прийшло мало, десятків зо два, здебільшого старі жінки. Священик відчитав швидко, ніби поспішав. Земля була волога й важка, і вона глухо падала на віко, і від кожного такого звуку я здригався.
Я стояв поруч з батьком і дивився, як опускають труну. Він не відводив очей від ями. Потім нахилився, взяв жменю землі й довго тримав її в кулаку. Здавалося, він збирається щось сказати, ніби вже відкрив рота. Але нічого не промовив. Розтиснув пальці, і земля посипалась униз.
Тоді я теж взяв грудку землі й кинув. Вона вдарила об дерево з сухим звуком, який я чую й досі.
Потім усі пішли до хати на поминки. Було кисле вино, чорний хліб і кутя. Жінки перешіптувались. Я сидів у кутку й чув уривки: «двадцять років не бачились», «така гордовита була», «а він теж, у батька вдався», «а дівчинку ж тоді не вберегли», «шкода, що так». Я не розумів нічого, лише відчував, що за цими словами ховається якась стара рана, яку ніхто не називає.
Коли ми збирались іти, я помітив на лавці біля вікна рушник, складений навпіл. Червоні квіти, знайомі, такі самі, як у нас у хаті. Я нахилився й побачив у кутку дрібний вишитий напис. Я не встиг його прочитати: батько взяв мене за плече, і ми вийшли.
Назад ішли мовчки. Уже сутеніло, і дорога під ногами була сіра, як попіл. Я йшов за батьком і думав про бабусині руки зі свічкою, і про рушник, і про те, що ніхто, ніхто в тій хаті не плакав так, як плачуть, коли справді любили.
— Тату, — сказав я за версту від села.
Він не обернувся.
— Ти її любив?
Він ішов далі. Я думав, що він не відповість. Минуло, мабуть, з десять хвилин, може, більше. Сутінки густішали, десь далеко забрехав собака.
— Не встиг, — сказав він нарешті.
Більше ми про це не говорили. Ніколи.
Але я вперше побачив, як виглядає життя, прожите в мовчанні. Воно закінчується ямою, жменею землі й двома словами, сказаними занадто пізно.
І я не знав, що колись стану на це схожий. Що ця сцена повториться з іншою ямою, з іншою жменею, і що я знову не знайду слів.