Пролог

Мені вісімдесят один рік, і сьогодні я нарешті відкрив коробку.
Вона стояла під ліжком сорок років. Пилюка на кришці лягла м'яко, як сніг. Я казав собі, що там нема нічого важливого. Так кажуть про речі, на які бояться дивитися.
Я розкладаю фотографії на столі, і руки тремтять так, що дві падають на підлогу. Підіймаю довго, бо коліна вже не слухаються.
Ось мені двадцять. Я худий, у позиченому піджаку, і сміюся так, ніби життя нічого не коштує. Поруч Оксана, з веснянками на носі, які вона ненавиділа, а я обожнював. Вона дивиться не в об'єктив, а на мене. Так на людину дивляться лише раз у житті. Я цього не зрозумів. Я відпустив її легко, ніби це була випадкова зупинка, а не кохання.
Ось Ліда в білій сукні, а за нею дощ, який ми всі вирішили не помічати. Тоді я клявся, що ніколи її не скривджу. Я не брехав. Я просто не знав, яким буду.
А ось Соломійка. Їй три роки, вона сидить у мене на плечах і хапається за вуха, і сміється так, що видно всі зуби. Вона була моїм усім.
Я сам усе зруйнував. Не війна, не хвороба, не злі люди, а я. Повільно, слово за словом, як мурують стіну: цеглина за цеглиною, поки по той бік не лишилося нікого, хто тебе чує.
Я перебираю знімки, і серце вже майже заспокоюється. Аж раптом мої пальці зупиняються на останній фотографії. Вона лежить сорочкою догори, і я знаю, що на звороті написано одне слово, яке вона мені залишила. Я сорок років не брав її до рук.
Бо тоді мені доведеться згадати день, коли я втратив усе. І те, що я зробив після цього.
Я не знаю, скільки мені лишилося. Але вже знаю, що на моєму похороні, мабуть, не буде нікого, хто скаже, яким я був насправді.
Тому я розкажу це сам. Чесно, без прикрас, по одній фотографії.
І лише в кінці я переверну останню.