Розділ 5: Рішення

Наступні дні тягнулися дивно.

Ніби звичайні.
І водночас — ні.

Вранці вони прокидалися пізно.

Але вже не разом.

Тепер усе якось… розділилося.

Кухня більше не була місцем, де збиралися всі.

Даіман з’являвся першим, як і раніше — з гарячою кров’ю або їжею.
Теіла — поруч із ним, загорнута в його худі.

Ліліт приходила трохи пізніше.
Арден — слідом за нею.

І вони займали свій кут.

Окремо.

Ксав’є і Селена приходили останні.

І теж — окремо.

Наче це було природно.

Наче так і має бути.

Арден усе ще жартував.
Іноді занадто голосно.

— Пропоную побудувати сніжну фортецю і оголосити війну!

— Ти вже оголосив, — тихо кинула Теіла.

І він на секунду замовк.

А потім знову посміхнувся.
Наче нічого не сталося.

Ліліт теж іноді сміялася.

Але її рука майже завжди торкалася кулону.

Перевірка.
Контроль.

Подарунки вирішили дарувати поступово.

Наче можна було розтягнути не тільки свято…
а й відчуття, що все ще добре.

Даіман подарував Теілі підвіску фенікса.

Вона обійняла його мовчки.
Довго.

Це було справжнє.

Ще одне з небагатьох “справжніх”, що залишилися.

Арден подарував Ліліт кільце.

— Це не… ну, ти розумієш, — пробурмотів він.

— Розумію, — тихо усміхнулась вона.

І одягнула одразу.

Без вагань.

Ксав’є подарував Селені книгу.

Стару.
Про кланову історію.

Вона провела пальцями по сторінках.

Занадто уважно.

І Ліліт це помітила.

Як і те…
на чому саме затримувався її погляд.

А потім Селена подарувала Ксав’є браслет.

— Просто щоб ти носив щось від мене, — сказала вона легко.

Ксав’є навіть не задумався.

Одягнув одразу.

Ліліт відчула це.

Різко.

Кулон ледь засвітився.

Арден теж це помітив.

Але нічого не сказав.

Теіла отримала ще один подарунок — від Ліліт.

Це був маленький амулет, схожий на її власний кулон, тільки без світла.

— Це не магія, — сказала Ліліт. — Але він відчуває енергію. Якщо щось буде не так — він нагріється.

Теіла кивнула.

І вперше за ці дні не посміхнулась.

Даіман отримав від Ардена ніж.

— Ти ж у нас любиш небезпечні речі, — сказав той.

— А ти — дурні жарти, — відповів Даіман, але ніж прийняв.

Лезо було тонким.

десь поруч були вони.

Ксав’є і Селена.

Разом.

Занадто.

Вони постійно торкалися одне одного.
Цілувалися.

Іноді — прямо посеред кімнати.

Іноді — навіть не думаючи, що поруч хтось є.

— Ви серйозно?.. — не витримав одного разу Арден.

Ксав’є підняв на нього погляд.

— А що не так?

— Все, — коротко відповіла Теіла.

Селена лише ледь усміхнулась.

— Ми просто… разом.

— Для цього є кімната, — холодно сказала Ліліт.

Тиша впала різко.

— Тобі яка різниця? — кинув Ксав’є.

— Та ніякої, — спокійно відповіла вона. — Просто не хочу це бачити.

— Тоді не дивись.

І знову це.

Різке.
Чуже.

— Легко сказати, коли ти сам не бачиш, що відбувається, — тихо сказала вона.

Він різко встав.

— Знову починаєш?

— Я навіть не починала.

— Так, звісно!

Даіман підвівся слідом.

— Досить.

Його голос був тихий.
Але цього вистачило.

Сварка обірвалась.

Але не закінчилась.

Вона просто… залишилась висіти в повітрі.

Після цього вони ще більше віддалилися.

Тепер це вже не було “випадково”.

Це було вибором.

Свідомим.

Одного вечора вона залишилась у кімнаті сама.

Світло було приглушеним.
Тиша — густою.

Вона зняла кулон.

Поклала його перед собою.

І тихо прошепотіла:

— Тепер ти реагуєш на всіх.

Коротка пауза.

— Окрім неї.

Світло ледь здригнулося.

Наче зрозуміло.

Наче погодилось.

— Я хочу, щоб вона думала, що ти мовчиш.

Кулон спалахнув.

І знову став спокійним.

Це було початком.

Не кінцем.

***

Останні дні в будинку пройшли тихо.

Навіть занадто.

Ні сварок.
Ні різких слів.

Лише напруження, яке висіло в повітрі.

І Селена…

яка іноді дивилась прямо на Ліліт.

І усміхалась.

Наче чекала.

День від’їзду настав раптово.

Сніг ще лежав.
Але вже не був таким білим.

Машина стояла біля будинку.

Сумки — зібрані.

Слова — майже відсутні.

Дорога назад була довгою.

І тихою.

І от…

університет.

Знайомі стіни.
Коридори.
Гул голосів.

Життя, яке ніби не знало нічого про те, що сталося.

Перший день почався звичайно.

Занадто звичайно.

Студенти сміялися.
Хтось поспішав на пари.
Хтось стояв з кавою біля входу.

І серед цього всього…

вони.

Знову.

Шестеро.

Але вже не ті.

Селена була там.

Поруч із Ксав’є.

Вона виглядала… ідеально.

Спокійна.
Легка.
Жива.

Наче не було ні будинку.
Ні ночей.
Ні крові.