Розділ 3: Збій сили

Двері тихо зачинилися за Ліліт.

Холод одразу обійняв її — різкий, чистий, майже заспокійливий після задушливої тиші кімнати.

Сніг під ногами тихо рипів. З двору долинав сміх — живий, легкий, ніби ніч була просто сном, і нічого не сталося.

— Я вже думав, ти не вийдеш, — пролунав знайомий голос.

Арден сидів на невеликому диванчику під відкритим небом. У його руках було два келихи темного вина.

— “Обітниця ночі”, — сказав він, простягаючи один їй.

Ліліт сіла поруч. Їхні плечі ледь торкнулися.

— Дякую, — тихо відповіла вона.

Вино було теплим. Насиченим. Злегка гірким. Як цей день.

Деякий час вони мовчали. Просто дивилися вперед. На двір. На друзів. На них.

Ксав’є і Селена стояли трохи осторонь від інших. Занадто близько одне до одного. Занадто… правильно.

— Вони навіть дихають синхронно, — тихо пробурмотів Арден.

— Не починай, — ледь усміхнулась Ліліт.

— Я нічого не кажу. Просто спостерігаю. Як досвідчений експерт з дивних речей.

— Це не експертність, це параноя.

— І як показує практика — вона мене ще жодного разу не підводила.

Ліліт не відповіла. Її погляд був прикутий до кулону. Він був спокійний. Поки що.

А потім…

Світло спалахнуло. Різко. Яскраво. Біле.

Ліліт здригнулася.

— Арден…

Він одразу повернувся до неї.

— Я бачу.

Його голос став серйозним.

У ту ж секунду…

Селена різко смикнула рукою.

— Ой…

На зап’ясті Ксав’є з’явилася тонка подряпина. Ледь помітна, але достатня. Крапля крові виступила на шкірі. Темна. Жива.

— Вибач, — сказала Селена, торкаючись його руки. — Я не хотіла.

Її голос був м’який. Майже ніжний. Але її пальці затрималися трохи довше, ніж потрібно.

І кулон… спалахнув сильніше.

Ліліт різко підвелася.

— Ні… це не просто так.

— Що? — Арден піднявся слідом.

— Він реагує. На неї. Я впевнена.

На іншому кінці двору Ксав’є лише усміхнувся.

— Та все нормально, це просто подряпина.

— Я правда не хотіла, — повторила Селена.

І на мить… її погляд став іншим. Глибшим. Темнішим.

Ліліт це побачила. Чітко. Без сумнівів.

— Вона це зробила спеціально, — тихо сказала вона.

— Ти впевнена? — нахмурився Арден.

— Так. Коротко. Чітко. Без вагань.

Кулон пульсував. Світло вже не було спокійним. Воно… тремтіло. Наче боролося.

— Це біла магія, — прошепотіла Ліліт. — Вона… поводиться нестабільно.

— Через неї?

— Або… через те, що вона намагається її зламати.

В цей момент Селена підняла погляд. Їхні очі зустрілися.

Ліліт — напружена, насторожена.

Селена — спокійна. З легкою… посмішкою.

Наче вона знала. Що її вже помітили. І їй це подобалося.

***

Селена обережно взяла серветку.

— Стій… — тихо сказала вона, ніжно торкаючись зап’ястя Ксав’є.

Вона витерла кров так, ніби це було щось крихке. Щось цінне.

Занадто обережно. Занадто… уважно.

Крапля зникла з його шкіри.

А разом з нею… щось ще.

Ксав’є завмер. Наче щось вислизнуло крізь пальці його свідомості. Тепло. Сила. Ледь відчутна… але своя.

— Дивно… — прошепотів він, насупившись, намагаючись зловити думку.

— Що таке? — одразу ж запитала Селена, сховавши серветку в кишеню легким рухом, майже непомітно.

— Я… — він зморщився, намагаючись зрозуміти. — Наче… щось забрали. Наче частинка моєї сили витекла разом із кров’ю.

Він підняв погляд і зустрів її очі. Теплі. Спокійні. Знайомі. І думка… розсипалась.

— Нічого, — тихо сказав він. — Просто здалося.

Селена ледь усміхнулась:

— Ти просто перевтомився. Після всього, що сталося.

Її голос був м’який. Обволікаючий. Майже… заспокійливий.

Ксав’є кивнув. І вже не пам’ятав, що саме його насторожило.

З іншого боку двору Ліліт стиснула келих сильніше, ніж потрібно.

Її обличчя залишалося спокійним, майже байдужим. Вона не думала про нову парочку. Їй було чхати на їхні ніжності. Але в голові вже крутилося: як вивести Селену на чисту воду.

— Ти це бачив?.. — прошепотіла вона Ардену.

Його погляд був прикований до Селени.

— Так, — тихо сказав він.

— Вона забрала це.

— Я знаю.

Кулон на шиї Ліліт пульсував. Світло стало різким. Неспокійним. Наче кричало: пізно.

Селена підняла погляд і усміхнулася трохи ширше. Вона знала, що зробила. І знала, що їй за це нічого не буде.

Ліліт же у голові вже складала план. Вона не збиралася сидіти склавши руки. Селена може гратися, але скоро її маска трісне — і тоді… правда буде на поверхні.

***

Кроки по снігу.

Тихі. Рівні.

Теіла і Даіман поверталися на терасу, тримаючи в руках келихи. Пара від вина піднімалася в холодне повітря, змішуючись із легким туманом від їхнього дихання.

— Я все ще не розумію, як ти знаходиш це вино… — тихо сказала Теіла.

— Досвід, — коротко відповів Даіман.

Але він не встиг договорити.

Теіла різко зупинилася.

— Стривай…

Її погляд впав на Ліліт.

Він — кулон.

Він світився. Яскраво. Неспокійно.

— Знову? — напружено сказала вона, швидко підходячи ближче.

Даіман одразу став серйозним.

— Що сталося?

Ліліт не промовила ні слова. Але в думках вже почався діалог:

Ліліт (в думках): Вона забрала частину його сили.
Теіла (в думках): Що? Знову?
Ліліт: Не випадково. Серветкою. Сховала.
Даіман (в думках): Для ритуалу?
Ліліт: Або для чогось гіршого.

Коротка пауза.

— Це ще не все, — подумала Ліліт, не піднімаючи голосу.

Теіла: Ксав’є? Він відчув щось?
Ліліт: Так. Частина сили зникла разом із кров’ю.
Даіман: Він пам’ятає?
Ліліт: Ні. Забув. Він нічого не зрозумів.