Розділ 27: Каплиця Тіней

Ніч наближалася, і вони знали, що часу залишилося мало.

— Все зрозуміли? — запитала Теіла, ще раз перевіряючи план.

— Так, але якщо щось піде не так, ми діємо за обставинами, — відповів Даміан, перетворюючись на фенікса. — Нам треба бути швидкими.

— Або хоча б не такими везучими, як зазвичай, — хмикнув Арден, його білі крила мерехтіли в сутінках.

Коли Даміан і Арден полетіли до каплиці, Теіла й Ксав'є рушили до її східної частини. Вона нагадувала напівзруйновану будівлю, обвиту лозою, але магічне сяйво бар'єрів видавало її справжню суть.

— Сподіваюся, ти добре граєш роль зрадника, — пробурмотіла Теіла, ховаючись за статуєю.

Ксав'є тільки зухвало посміхнувся:

— Я професіонал у виживанні.

Він зробив кілька кроків уперед, витягнув кристал зв’язку й натиснув на нього.

— Це Ксав'є. Вони готуються до атаки з північного боку.

З іншого кінця пролунала знервована відповідь, але Теіла не слухала. Вона відчула, як бар'єр ледь-ледь колихнувся — Арден і Даміан пробралися всередину.

Всередині каплиці…

Темрява поглинала простір, але не була природною. Вона, наче жива істота, рухалася по стінах. В самому центрі вівтаря стояв артефакт — Око Сутінків.

Його синє світло пульсувало, ніби воно бачило прибулих.

— Дуже спокійно… занадто спокійно, — пробурмотів Арден, роблячи крок уперед.

— Я це виправлю, — посміхнувся Даміан і торкнувся артефакту.

Раптом вся каплиця здригнулася. Тіні навколо почали збиратися в одну величезну фігуру з червоними очима.

— Порушники… — прошипіло створіння.

— Ага, ще й які, — зітхнув Арден, витягаючи кинджал.

Ззовні

Теіла почула шум і без роздумів кинулася всередину. Ксав'є розгублено дивився на неї.

— Це не було в плані!

— У нас плани ніколи не працюють, привикай!

Коли вона вбігла всередину, то побачила, як Арден і Даміан вже вступили в бій. Тінь, здавалося, була створена з чистої темряви, і жоден удар не міг заподіяти їй шкоди.

— Що робимо? — вигукнув Даміан.

— Нам потрібне Око! — крикнула Теіла.

Вона кинулася до артефакту, але в ту ж мить тінь зреагувала й спробувала схопити її. Проте в останню секунду Арден кинувся вперед, перетворюючись на ворона, і вдарив створіння прямо в голову.

— Відволікаю! Бери його!

Не гаючи часу, Теіла схопила артефакт, і він одразу засвітився. Вмить тінь заволала, наче її спалювало світло.

— Що… ви зробили?! — просичало створіння, танучи в повітрі.

***

Вони вибігли з каплиці й кинулися вбік лісу.

— Ви це відчуваєте? — запитав Арден, важко дихаючи.

Око Сутінків більше не світилося, але його магія ще відчувалася.

— Ми зробили це. — Теіла притиснула артефакт до грудей.

— А тепер біжимо, поки не з’явилися нові проблеми, — додав Ксав'є.

— Нові? Ми навіть ці не вирішили, — зітхнув Арден.

І вони побігли в ніч…

Нічний ліс здавався неприродно тихим. Теіла стиснула артефакт у руках, відчуваючи його холодну поверхню. Вони бігли швидко, але кожен знав— це ще не кінець.

— Думаєш, вони помітили? — запитав Даміан, коли вони нарешті зупинилися біля старого мосту через річку.

— Якщо й ні, то помітять дуже скоро, — озвався Арден, оглядаючи місцевість.

— Нам потрібно сховатися, — сказала Теіла. — Але не просто так. Якщо вони нас знайдуть, то атакують одразу.

Ксав'є, який досі був з ними, перехрестив руки на грудях.

— У мене є ідея. Але вам вона не сподобається.

— Ти щось занадто часто це говориш, — пробурмотів Арден.

— Є місце, куди вони не полізуть. Старий монастир у горах. Його покинули ще сотню років тому, і він вважається проклятим.

— О, чудово, — Даміан скептично подивився на нього. — Тобто зараз ми маємо сховатися не просто в руїнах, а ще й у місці, яке лякає навіть наших ворогів?

— Саме так, — посміхнувся Ксав'є.

— Мені подобається цей план, — хмикнула Теіла.

— Звісно, тобі подобається, — Арден закотив очі.

Декілька годин потому

Монастир виглядав ще гірше, ніж вони очікували: зруйновані стіни, обвиті корінням, вітражі, що ледь трималися, і статуї, що дивилися на них порожніми очима.

— Атмосферненько, — пробурмотів Даміан.

— Тут хоча б безпечно? — запитала Теіла, обережно переступаючи через уламки.

— Теоретично, так, — невпевнено сказав Ксав'є.

— А практично? — Арден глянув на нього з підозрою.

— Ну… — Ксав'є знизав плечима. — Вночі тут щось іноді з’являється.

— ЩО?!

Але відповісти він не встиг, бо в цю мить десь усередині монастиря пролунав тихий шурхіт…

Шурхіт лунав усе ближче, і всі напружено вдивлялися в темряву.

— Ну хто там ще? — пробурмотів Даміан, готуючись до нового сюрпризу.

Раптом з-за стіни вийшло маленьке чорне кошеня. Його хутро було густим і блискучим, а очі – яскраво-зеленими, такими, що ніби світяться у темряві.

— Серйозно? — Арден зітхнув і схрестив руки на грудях. — Ми чекаємо на давніх вампірів, а отримуємо… кота?

Але Теіла відчула щось дивне. Від цієї маленької істоти йшла якась магічна енергія.

— Це не звичайний кіт… — прошепотіла вона.

Кошеня зупинилося перед ними й глянуло прямо в очі Теілі. А потім…

— Нарешті! — пролунав чіткий, але тонкий голос прямо у них у головах.