Розділ 25: Перепочинок?

Після всього, що сталося, ми не могли залишитися в тому проклятому місці. Було очевидно, що нам потрібен відпочинок — і фізично, і морально.

— У мене є пропозиція, — я подивилася на хлопців. — Мій будинок у місті зараз порожній, батьки повинні бути там. Можемо переночувати в нормальних умовах і хоча б трохи прийти до тями.

— Не сперечатимусь, це звучить значно краще, ніж ще одна ніч у руїнах, — зітхнув Даміан.

— Якщо там є гаряча ванна, я вже погодився, — додав Арден, потираючи скроні.

Я тільки усміхнулася й активувала портал, що відкрився прямо в невеликому дворику мого будинку. Коли ми вийшли з порталу, знайомий вигляд вуличних ліхтарів і будинків навколо нарешті змусив мене відчути, що все позаду.

— Ну, принаймні поки що, — пробурмотіла я собі під ніс.

Коли ми увійшли всередину, я відчула, як у мене полегшало на душі. Будинок був затишним, з теплим світлом ламп і легким ароматом кориці у повітрі.

— Теіла?! — пролунав знайомий голос.

Я обернулася і побачила своїх батьків.

— Ми вже почали хвилюватися, що ти не повернешся на канікули, — мама підійшла ближче, але одразу зупинилася, помітивши хлопців за моєю спиною. — І… твої друзі?

— Так, це Арден, — я коротко представила його.

Батько лише підняв брову, уважно оглядаючи хлопця, ніби оцінював його здатність вижити у потенційній небезпеці, а потім перетнув руки на грудях.

— Добре, — нарешті сказав він. — Хоч хтось пояснить, що сталося?

Я перевела погляд на хлопців.

— Це буде довга історія…

— А у нас є час, — сухо відповів тато.

Я тільки зітхнула й почала розповідати про все, що сталося: про бал, листи, артефакти, ритуал, напад вампірів і порятунок Ардена. Батьки слухали уважно, не перебиваючи. Мама кілька разів закривала рот рукою, а батько лише хмурився все більше й більше.

Коли я закінчила, настала довга тиша.

— Я знала, що у тебе життя буде цікаве, але не настільки, — нарешті промовила мама, зітхнувши.

— Цікаве — це ще м’яко сказано, — пробурчав батько. — Ви взагалі розумієте, через що пройшли?

— Головне, що ми вижили, — я знизала плечима.

— На волосині від смерті — це не означає «вижили»! — голос батька став різкішим.

— Тато, не починай, — я закотила очі.

— Ох, я почну, бо моя донька разом із двома вампірами полювала за артефактами, з’ясовувала, що всередині її друга сидить древня тінь, і влаштовувала ритуали в покинутих будівлях! — він перерахував усе на пальцях, і я побачила, як Арден і Даміан намагаються стримати посмішки.

— Що? — я перевела погляд на них.

— Просто забавно, — Даміан хмикнув.

— Що саме?

— Ну, ти точно його донька, — вказав на мого батька Арден.

Я пирхнула, а мама тільки зітхнула й махнула рукою.

— Гаразд, розмова буде продовжена, але зараз ідіть їсти й спати. Ви всі виглядаєте жахливо.

— Дякую, мамо, — я саркастично посміхнулася, але в глибині душі була вдячна за таку турботу.

Так ми залишилися в будинку на кілька днів, щоб нарешті перепочити й зрозуміти, що робити далі. Але я знала одне — наша історія ще далеко не закінчена.

***

Гучний сигнал сигналізації змусив мене підскочити з ліжка. Ще не до кінця прокинувшись, я зрозуміла, що звук доноситься ззовні. В ту ж мить почулися важкі кроки — це, напевно, хлопці теж прокинулися.

— Що за біса? — пробурмотів Арден, з’являючись у дверях.

— Сигналізація, — я поспіхом натягнула халат. — Хтось проник на територію.

Даміан уже стояв біля вікна й уважно вдивлявся в темряву, що потроху починала відступати перед першими променями сонця.

— І пастка теж спрацювала, — додав він.

— Що?! — я підбігла до нього, а Арден швидко пішов до виходу.

— Йдемо подивимося, — кинув він через плече.

Ми вискочили надвір і попрямували до місця, де встановили пастку — вона мала спрацювати на будь-кого, хто пробереться на територію без дозволу.

Коли ми наблизилися, то побачили… хлопця, який висів у повітрі вниз головою, заплутаний у магічній сітці.

Він виглядав десь на наш вік, мав чорне розтріпане волосся, гострі риси обличчя й очі кольору бурштину. Його одяг був зім’ятий і місцями розірваний, а на шиї виднівся срібний медальйон із якимось гербом.

— Агов, можна мене вже опустити?! — роздратовано вигукнув він.

— Спочатку скажи, хто ти і що тут робиш, — я схрестила руки на грудях.

— Хлопець, що завис у пастці, очевидно ж, — огризнувся він.

— Арден, ти не проти, якщо ми залишимо його тут ще годинки на дві? — запитав Даміан з лукавою усмішкою.

— Абсолютно, — кивнув Арден.

— Ой, ну все, все! — незнайомець затрясся, намагаючись визволитися. — Я не ворог, серйозно!

— Це не відповідь на питання, — я підняла брову.

Він важко зітхнув.

— Мене звати Ксав'є. І… скажімо так, я шукаю вас.

— Нас? — ми всі троє переглянулися.

— Так. Ну, точніше, вас, Теіло, — він глянув прямо на мене.

— Це стає ще підозрілішим, — буркнув Арден.

— Якщо ви мене не опустите, я не зможу пояснити!

Я зітхнула й зробила жест рукою, розсіюючи магічну сітку. Ксав'є невдало приземлився, але швидко піднявся, потираючи плечі.

— Дякую. А тепер… — він оглянув нас трьох. — Вам потрібна допомога. І я знаю, як вам її надати.

Його слова змусили мене задуматися. Хто цей хлопець? Звідки він знає про нас? І найголовніше — чи можна йому довіряти?

крикнули щоб зайшли в будинок бо сонце встає

Ми ще не встигли толком зрозуміти, що робити з цим Ксав'є, як почули голоси позаду.

— Ви там довго ще будете? — пролунав батьківський голос. — Сонце вже встає, давайте всі в будинок!

Я швидко озирнулася й побачила, що мої батьки стояли неподалік, уважно за нами спостерігаючи. На їхніх обличчях не було паніки чи здивування, скоріше легке розуміння змішане з втомою.