Розділ 24:Що ти насправді пробудив?

Темрява рвонула з вівтаря, мов жива хвиля. Вона накрила нас, змусила задихнутися, відкинула на стіни. Я відчула, як щось пронизує моє тіло — не фізично, а глибоко, на рівні душі.

І тоді я побачила це.

Зі світла й темряви, що сплелися в єдине, постала фігура. Вона була розмита, примарна, але водночас жахаюче реальна. Очі — дві червоні зірки, які дивилися прямо на мене.

— Ви... мене... розбудили... — голос пролунав не вухами, а десь у глибинах мого розуму.

Я вдихнула різко, намагаючись зібратися.

— Хто ти? — запитала я, хоча відповідь уже відчувала серцем.

Фігура повільно опустила голову, дивлячись на свої руки. Вони ставали дедалі чіткішими.

— Я той, кого створили. Той, кого зрадили. Той, хто чекав...

— Серце тіней… — прошепотів Арден.

І тут фігура підняла на нього погляд.

— А ти... ти — один із нас. Але... не зовсім.

Я помітила, як Арден напружився, його кулаки стиснулися.

— Що це означає? — запитав він рівним голосом.

Фігура зробила крок уперед, і я відчула, як повітря стало важчим.

— Це означає... що ти — ключ. І тепер ти належиш мені.

Я різко підняла руки, готуючи захисне заклинання, але було вже пізно. Темрява рвонула до Ардена, і він закричав.

— Ні! — Даміан кинувся вперед, але його теж відкинуло назад.

Я бачила, як щось чорне й примарне огортає Ардена, проникаючи під його шкіру. Його очі на мить стали зовсім чорними, а потім… червоними. Ще яскравішими, ніж раніше. Його аура змінилася, стала більш… тіньовою.

А потім усе затихло.

Арден повільно підняв голову, а його губи розтягнулися в легкій, але моторошній посмішці.

— Ну що ж… — промовив він. Але його голос... Він звучав не зовсім як його.

Щось пішло не так. Дуже не так.

Вампіри увірвалися несподівано, розбивши вітражне вікно величезної зали. У повітрі запахло кров’ю, а ледь чутний шелест їхніх рухів нагадував зловісний шепіт. Вони були схожі на тих, кого ми бачили на балу: високі, граційні, одягнені у темний одяг, що зливався з ніччю. Їхні очі мерехтіли червоним, а на губах застигли хижі усмішки.

— Ну що, закінчили свій ритуал? — запитав один із них, наближаючись до нас. Його голос був холодним, майже байдужим, але у ньому чулося щось загрозливе.

Я швидко перевела погляд на хлопців. Арден стискав щелепи, його очі спалахували люттю, Даміан нахмурився, напружено аналізуючи ситуацію.

— Хто ви? — запитала я, роблячи крок вперед.

Вампір посміхнувся, його ікла зблиснули у темряві.

— Ті, хто прийшли за тим, що вам не належить.

Я відчула, як у грудях починає закипати адреналін. Ось воно. Ми навіть не встигли повністю усвідомити, що зробили під час ритуалу, а вони вже тут. Але що вони хочуть? Серце тіней? Чи… когось із нас?

Даміан зробив півкроку вперед, його руки стиснулися в кулаки.

— Боюся, вам доведеться постаратися, щоб це забрати.

Тінь пробігла по обличчю лідера вампірів.

— О, не хвилюйся, хлопче, ми не плануємо питати.

І в наступну мить вони кинулися на нас.

Все сталося так швидко, що ми не встигли й отямитися. Вампіри рухалися з неймовірною швидкістю, наче чорні тіні, що розчинялися у темряві й знову виникали поруч. Я відчувала, як холодний страх пробирається під шкіру, але змушувала себе залишатися зібраною.

Даміан миттєво кинувся на одного з нападників, завдавши йому потужного удару, від якого той відлетів назад. Я розмахнулася кинджалом, що знайшла серед уламків меблів, і відбила атаку ще одного вампіра. Але їх було надто багато.

А потім я почула короткий, але болісний вигук.

Я обернулася і побачила Ардена. Двоє вампірів міцно схопили його, а третій приставив до його горла тонкий кинджал із темного металу. Він не чинив опору, але в його очах палала лють.

— Відпустіть його! — закричала я, стискаючи рукоятку кинджала ще міцніше.

— О, маленька принцесо, це не варіант, — з тіні вийшов ще один вампір. Його постава була впевненою, рухи спокійними. Він не поспішав нападати, наче ситуація вже була під його контролем.

Цей вампір відрізнявся від інших. Його довге чорне волосся спадало на плечі, а темно-червоний камінь у персні на руці відбивав світло. Очі — глибокі, темні, з ледь помітним відтінком криваво-червоного — вивчали мене, ніби оцінюючи.

— Хто ти? — видихнула я, розуміючи, що саме він тут головний.

Він нахилив голову і посміхнувся.

— Називай мене Вільгельм, якщо це тебе заспокоїть.

— Навіщо ви це робите? — Даміан піднявся на ноги, стискаючи кулаки.

Вільгельм зітхнув, ніби ця розмова його втомлювала.

— Все дуже просто, — він зробив крок вперед, і я мимоволі напружилася. — Ми не можемо дозволити, щоб тінь, яка сидить всередині Ардена, продовжувала своє існування. Це небезпечно.

Я стиснула зуби.

— І тому ви вирішили його викрасти?

Вільгельм знизав плечима.

— Ми просто виправляємо вашу помилку. Ви провели ритуал, якого не змогли б виконати ми. Тепер залишилося тільки витягнути тінь і запечатати її.

— І що тоді? — запитав Даміан, його голос був жорстким.

— Тоді ми її знищимо, — спокійно відповів Вільгельм.

Я перевела погляд на Ардена. Він не пручався, але його очі видавали злість.

— Не хвилюйся, — Вільгельм помітив мій погляд і хитро посміхнувся. — Якщо все піде за планом, ваш друг залишиться живим. Але без тієї істоти всередині нього.

— А якщо ні?

— Тоді буде шкода, — знизав він плечима.

Я хотіла кинутися вперед, але Даміан схопив мене за руку, втримуючи. Вільгельм лише насмішкувато глянув на нас.

— До речі, це я підкинув вам ті загадки, — додав він. — Ви були єдиними, хто міг це зробити. У вас вийшло. Молодці.

Я здригнулася від його слів.

— То ви... спеціально нами маніпулювали?

— О так, — він усміхнувся. — І знаєш що? Ви чудово впоралися.

Вільгельм махнув рукою, і його вампіри разом із Арденом зникли в темряві.