Розділ 22: Коли доля жартує

Ми зробили лише кілька кроків назад, як раптом люк, що мав стримувати перевертнів, із тріском зірвався з петель. Кам'яні уламки полетіли в різні боки, і з темряви вирвалися ті, хто переслідував нас. Вони більше не намагалися сховатися чи гратися в хижаків — цього разу їхня лють була неконтрольованою.

— Тікаймо! — вигукнув Даміан, але я вже знала, що бігти марно.

Єдиний спосіб врятуватися — використати наші вампірські здібності.

Я швидко сконцентрувалася, відчуваючи, як моє тіло починає змінюватися. Кістки стискалися, шкіра вкривалася пір’ям, а світ навколо раптом здався ширшим і незнайомішим. Я розправила крила, змахнула ними й піднялася в повітря.Біля мкек взлетів жовто червоний фенікс — Даміан.

 Арден теж перетворювався, але з ним відбувалося щось дивне. Його обриси тремтіли, наче тіло не могло визначитися, якої форми йому набути. А потім я побачила, що його крила стали білосніжними. Він не був ані соколом, ані яструбом, як ми. Перед нами ширяв білий ворон із яскравими червоними очима.

Я знала, що у вампірів завжди є своя форма птаха, яка відображає їхню сутність. Але Арден ніколи не був чистокровним вампіром… до цього моменту.

Його крила розправилися, і він здійнявся в небо, залишаючи позаду здивованих перевертнів, які тільки зараз зрозуміли, що їхні жертви зникли у повітрі.

Ми мчали над лісом, пронизуючи ніч, як тіні. Знизу лунало гарчання, але перевертні не могли нічого зробити. Ми були поза їхньою досяжністю.

Я краєм ока поглянула на Ардена. Він летів поруч, мовчазний, його білі крила мерехтіли у світлі місяця. Він сам був у шоці від того, що сталося.

— Арден, ти… — почав Даміан, але не договорив.

— Я знаю, — коротко відповів той, не змінюючи напрямку.

Він ще не усвідомив до кінця, що означає це перетворення, але всі ми розуміли: тепер він більше не напівкровка. Він змінився.

Це могло бути і даром, і прокляттям. Але розбиратися в цьому потрібно буде пізніше.

— Нам треба знайти місце, де перечекати ніч, — сказала я, дивлячись вперед.

Попереду виднівся силует старої вежі, яка давно покинута.

— Там.

Ми спрямуємо свої крила туди, навіть не підозрюючи, що на нас чекає далі…

Коли ми дісталися вежі, то одразу повернули собі звичну форму. Ледве торкнувшись ногами кам’яної підлоги, я відчула, як серце шалено калатає в грудях. Це було перше серйозне зіткнення з перевертнями, і ми дивом уникнули їхнього нападу.

— Це було… цікаво, — видихнув Арден, озираючись на свої руки. Його очі все ще світилися червоним, а дихання було важким. — Я не думав, що зможу це зробити.

— Білий ворон, — Даміан витер піт з чола, злегка всміхнувшись. — Доволі символічно.

— Та хоч рожевий. Головне, що ми втекли, — я вперлася спиною в холодну стіну, намагаючись зібратися з думками.

Вежа була занедбаною, на стінах висіли старі гобелени, а повітря пахло пилом і старими сувоями. Тут було тихо, лише вітер завивав у щілинах.

— Головне питання: що тепер? — запитав Арден, знову дивлячись на свої руки, ніби досі не міг усвідомити змін.

— У нас є нова підказка, — я дістала листа, який прилетів до нас перед сутичкою. — Ми повинні знайти підземний будинок перевертнів. Вони викрали наш останній інгредієнт із зали засідань директорів.

— Це означає, що вони не просто так намагалися нас зупинити, — Даміан глянув у вікно, за яким уже темніло. — Вони знають, що ми на правильному шляху.

— І якщо вони знають… То будуть чекати, — додав Арден.

Я мовчала, розуміючи, що ми щойно перейшли межу. Це більше не просто гра в загадки. Тепер це боротьба за те, щоб повернути те, що належить нам. І, можливо, дізнатися правду, яка змінить усе.

Арден першим помітив щось у темному кутку кімнати. Він нахилив голову, примружив очі й повільно пішов у тому напрямку.

— Це ще що таке? — пробурмотів він, простягаючи руку до брудного шматка паперу, що, здається, колись був листом.

— Сподіваюся, не ще одна підказка про те, що ми всі помремо, якщо зробимо щось не так, — саркастично зауважив Даміан, спираючись на стіл.

— Не знаю, але він увесь у крові, — Арден підняв листа, і з нього впала ще одна крапля густої темної речовини.

Я скривилася.

— Чудово, мені так цього не вистачало. Листи з кров'ю— це саме те, що потрібно для гарного настрою.

— Може, він пахне трояндами? — припустив Даміан, на що я лише зітхнула.

— Якщо пахне, то трояндами, які вже тиждень розкладаються.

— Досить скиглити, — Арден розгорнув листа. — Давайте подивимося, що там.

Ми нахилилися ближче. Почерк був кривий, ніби той, хто писав, поспішав… або вмирав під час написання.

"Коли все, що ви зібрали, буде об’єднано, станеться диво. Ви або знайдете істину, або втратите себе. Вибір за вами."

Настала тиша.

— І що це означає? — запитала я, перехрестивши руки.

— Що ми або переможемо, або нас усіх розірве на шматки, — відповів Даміан, зухвало посміхаючись.

— О, чудовий вибір. Я завжди мріяла отримати такий.

— Може, тут є приписка дрібним шрифтом? Типу: "Або просто випийте чаю й розслабтеся"?

Арден підняв листа до світла.

— Ні, тут лише більше крові.

Я поклала голову на стіл.

— Знаєте що? Я офіційно втомилася від цих загадок. Наступного разу, коли вони захочуть, щоб ми розгадували щось, хай просто кидають нам інструкцію з картинками.

— І, бажано, без крові, — додав Даміан, відходячи від кривавого листа.

— Думаю, нам варто зібрати все, що ми знайшли, і перевірити, що станеться, — сказав Арден.

Я зітхнула, дивлячись на дивний лист.

— Ну що ж, готуйтеся до дива. Або до того, що нас знову ледь не вб’ють.

Від лиця Теіли:

Канікули. Ось що зараз відбувається. Усі нормальні студенти відпочивають, їдуть у подорожі або просто валяються в ліжку, насолоджуючись свободою. А що роблю я? Літаю феніксом, викрадаю артефакти, розбираюся зі стародавніми загадками та тікаю від перевертнів. Саме так я уявляла собі свої ідеальні канікули… ну точно ні!