Розділ 21: Ніколи не пізно

Ми ще раз переглянули лист, шукаючи підказку, куди слід вирушити далі. Внизу сторінки, майже непомітно, була записана фраза:

"Той, хто шукає правду, нехай вирушить туди, де тиша розповідає більше, ніж слова. Там, де камінь зберігає історії, що давно забуті."

— Це якийсь пам’ятник? — припустив Даміан, нахмурившись.

— Або ж старий склеп, — додав Арден.

Я задумалася. Університет і його територія були величезними, але якщо говорити про місце, де зберігаються історії, то найочевидніше — це кладовище або старі підземелля, які тут точно мали бути.

— Думаю, нам варто перевірити стару частину кладовища. Там багато могил, які ніхто не відвідує, а ще є древні склепи, — сказала я, переглядаючи свої спогади про карту території університету.

Хлопці погодилися, і ми, не гаючи часу, покинули залу з артефактом. Виходячи, я ще раз обернулася, відчуваючи, що ця кімната ще матиме значення в майбутньому.

Нічний вітер обпік нам обличчя, коли ми знову опинилися на відкритій території. Ліс навколо замку шумів, наче попереджаючи нас про небезпеку. Але ми не могли зупинитися зараз.

— Готові? — запитала я, стискаючи лист у руці.

— Завжди, — усміхнувся Арден, його червоні очі виблискували в темряві.

Ми рушили в бік старого кладовища, де, ймовірно, нас чекав наступний етап цього загадкового квесту.

***

Коли ми дісталися кладовища, яке виглядало ще похмурішим, ніж зазвичай. Старі надгробки, облуплені статуї янголів із порожніми очима, тиша, що давила на вуха. Навіть вітер тут здавався інакшим — шепотів крізь листя, ніби попереджав нас.

— Отже, де нам шукати? — запитав Даміан, оглядаючи територію.

Я знову розгорнула листа, вдивляючись у загадку:

"Сховане там, де вічність починається, а час перестає мати значення. Де спочиває той, хто був першим, але став проклятим. Його знак несе історію, його кров — спокута."

— Це не просто якесь поховання, — пробурмотіла я. — Це місце, де покоїться найперший вампір.

— Але ж… його могила — це лише легенда, — Арден нахмурився. — Вважається, що його тіло було знищене.

— Можливо, не все знищене, — припустив Даміан.

Ми почали шукати серед старих склепів, поки, нарешті, не знайшли те, що могло бути відповіддю. Масивна кам'яна плита, на якій ледь помітно було вибито стародавній символ у формі хреста.

— Думаю, ми знайшли це, — сказала я, доторкнувшись до каменю.

Як тільки мої пальці торкнулися холодної поверхні, щось клацнуло, і плита почала зрушуватися вбік. Перед нами відкрився спуск у темний прохід.

— Ну що ж, — Арден глянув на мене. — Йдемо?

Я кивнула, і ми рушили вниз, не знаючи, що чекає нас у глибині цього місця.

Спустившись у похмурий підземний склеп, ми побачили вівтар. На ньому лежав невеликий хрест — точна копія того, на якому, за легендою, був розп’ятий перший вампір. Поруч — колба з густою, темно-червоною рідиною.

— Його кров, — прошепотів Даміан.

— Але якщо вона досі існує… — я поглянула на Ардена. — Це означає, що його спадщина досі живе.

Ми обмінялися поглядами. Це відкривало ще більше питань, ніж давало відповідей. Але одне було зрозуміло: ми щойно отримали один із найпотужніших артефактів, і тепер усе зміниться.

Коли я обережно взяла хрест і колбу з кров'ю, під ними виявився ще один предмет — продовгуватий камінь, що мав незвичну текстуру. На ньому темніли сліди засохлої крові, що здавалося чимось моторошним, але водночас — важливим.

— Гадаєте, це ще одна підказка? — спитав Арден, уважно вдивляючись у поверхню каменя.

Камінь був вкритий безліччю старих, пожовклих папірців, ніби хтось залишав на ньому записи. Ми почали переглядати їх, намагаючись знайти щось корисне. Але всі записи виявилися не пов’язаними між собою — уривки текстів, старі молитви, навіть якісь списки.

— Може, це просто марна трата часу? — роздратовано пробурмотів Даміан, зім’явши черговий аркуш.

Ми переглянули все, що було можливо, і зрештою опинилися у відчаї. Нічого не вказувало на наступне місце. Але саме тоді Даміан, який до цього просто спостерігав, несподівано вказав на сам камінь:

— А що, якщо відповідь не на паперах, а на самому камені?

Я уважно придивилася — і справді, ледь помітні символи виводили щось древньовампірською мовою.

— Ти маєш рацію… — пробурмотіла я.

Не довго думаючи, я торкнулася каменя. Як тільки мої пальці торкнулися його шорсткої поверхні, він почав світитися слабким червоним світлом. Руни на ньому наче ожили, почали змінювати форму, переплітаючись у знайомі слова сучасною мовою.

Арден швидко витягнув шматочок вугілля і шматок паперу. Ми з Даміаном почали записувати все, що з’являлося.

Літери ставали чіткішими, текст складався в зрозумілі речення… Але щойно останнє слово було записане, світіння згасло, і написи зникли з каменя.

Я ще раз переглянула записане, але раптом вітер різко вирвав листа з моїх рук. Ми спробували його схопити, але було запізно — він зник у темряві склепу.

Та натомість перед нами повільно опустився інший лист. Точно такий, як ті, що ми знаходили раніше.

Я обережно розгорнула його. Руни були схожими на попередні, але тепер уже знайомими:

"Ви добре справляєтеся. Ваш наступний крок — знайти підземний будинок перевертнів. Вони викрали останній інгредієнт із Зали Засідань Головних Директорів. Час не на вашому боці."

Ми обмінялися тривожними поглядами.

— Отже, тепер нам доведеться мати справу з перевертнями, — пробурмотів Арден.

— Не просто мати справу, а проникнути у їхнє лігво, — додав Даміан.

Я стисла кулаки.

— Значить, нам потрібно знайти цей підземний будинок. І зробити це швидко.