Розділ 15: Перевертні?

Але одного дня, коли ми знову після уроків йшли до нашої кімнати, отримали тривожне повідомлення.

Знайдено відбитки вовчих лап

На землі неподалік від університету, серед лісу, де ми іноді тренувалися, були виявлені відбитки величезних лап, які не могли належати звичайним тваринам. Вони були величезні, їхні сліди вели прямо до лісу, але далі вже не було нічого.

Погано стало не від самих відбитків, а від того, що з ними був ще один сигнал – залишки дивних темних сил, наче інший вид тіней, не схожих на ті, з якими ми стикалися раніше.

– Це не можуть бути просто звірі, – сказав Даміан, коли ми обидва уважно оглядали знайдені сліди. – Вони занадто великі для вовків.

Я дивилася на сліди, і серце в мене забилося швидше. Схоже, що ми не позбулися всіх загроз, як би ми не хотіли цього.

– Може, це ті самі істоти, яких ми не знищили? – прошепотіла я, поглядаючи на Даміана.

Він поклав руку на моє плече і стиснув його.

– Зараз це не важливо. Нам потрібно дізнатися більше. Це може бути щось набагато більш небезпечне.

Ми вирішили повідомити про знахідку старших викладачів університету та керівників. Але перш, ніж ми встигли це зробити, до нас підійшов Арден.

– Я чув про відбитки, – сказав він з похмурим виразом обличчя. – Можливо, це якось пов'язано з тими, хто залишив їх. Я можу допомогти.

Я поглянула на нього, намагаючись читати його погляд.

– Ми потребуємо допомоги, – відповіла я, намагаючись приховати всі сумніви. – Але не забувай, що ці відбитки можуть належати чомусь дуже небезпечному.

Арден подивився на мене, а потім повільно кивнув. Його обличчя було серйозне, і в його очах була та сама тінь, що й раніше – щось, що я не могла повністю розгадати.

Ми вирушили до лісу, і, коли я ступила на землю, відчувала, як туман навколо нас стає густішим, а сліди відбитків стають чіткішими. Щось не так. І я відчувала це.

Наближаючись до місця, де відбитки ставали все більш виразними, ми побачили, що земля була буквально вирита. Ніби там щось рухалося, розриваючи грунт.

Тіні, чи хтось інший, були знову серед нас. Але хто це був, і чого вони хочуть, я поки не могла знати.

– Вони йдуть, – тихо промовив Даміан, стискаючи мою руку. – І ми повинні бути готові.

Якщо ці відбитки належали перевертням, то ситуація ставала ще більш небезпечною. Перевертні — це одні з найстаріших і найнебезпечніших істот у світі вампірів, не кажучи вже про їхні сили, які здатні порушувати баланс навіть серед тіней. Проте я не могла допускати думку, що це може бути так. І все ж, те, що я відчувала, не дозволяло залишити це просто припущенням.

Даміан затримав подих, коли ми наблизилися до глибших частин лісу, де відбитки ставали ще більшими. Чорні та глибокі сліди, які видавали незвичну силу, що йшла від них. Це не могло бути простою випадковістю.

– Перевертні, – сказав Арден, його голос став більш твердим. – Їх сила значно більша, ніж ми могли собі уявити.

Я обернулась до нього.

– Але чому зараз? Чому вони знову з’явилися?

Арден мовчав кілька секунд, немов замислюючись.

– Можливо, все пов’язано з тим, що ми знищили тіні. Вони могли спробувати відновити свої сили, й тепер їм потрібен новий союзник… або нові жертви.

Моя голова працювала на повну потужність, намагаючись розібратися, чому вони з’явилися саме зараз. Чи могли вони бути пов’язані з тінями, чи це щось зовсім нове? Я не могла дозволити собі бути не готовою.

– Нам треба повернутися в університет і повідомити про це, – сказав Даміан. – Не можна залишати це без уваги. Тінь, перевертні… якщо вони об’єднаються, це може бути катастрофічно для всіх нас.

З кожним кроком до університету я все більше відчувала, що чим ближче ми до нашого будинку, тим менше я контролюю ситуацію. Тіні, перевертні… все починало зливатися в одну загрозу. І, хоча ми перемогли одну з темних сил, інші не здаються так просто.

Коли ми дійшли до університету, вирішили не розповідати всім відразу. Нам потрібно було більше доказів, більше інформації, перш ніж розповісти про те, що ми дізналися. Але в глибині душі я знала: ми на порозі чогось великого. Що б не чекало нас попереду, ми повинні бути готові. Тому що, якщо перевертні — це тільки початок, ми мали бути готові до чого завгодно.

Коли ми повернулися до того місця, де ще кілька годин тому чітко виднілися величезні сліди, від них не залишилося й сліду. Наче нічого й не було. Але замість відбитків вовчих лап там стояло кілька хлопців, які виглядали… занадто спокійно, враховуючи, що вони перебували в темному лісі посеред ночі.

Я обмінялася поглядами з Даміаном та Арденом. Ми не знали, хто вони такі, але їхня присутність тут явно не була випадковою.

– Це вони замели сліди, – пошепки сказав Арден, напружено спостерігаючи за незнайомцями. – Вони хочуть щось приховати.

Я відчула, як всередині мене закипає тривога. Ми прийшли сюди з наміром зібрати докази, але тепер самі стали свідками чогось дивного. Хто вони такі? Чому знаходяться тут?

Один із хлопців – високий, з темним волоссям, – підняв голову і подивився прямо на мене. Його очі блиснули жовтим світлом, і я одразу зрозуміла: перевертні.

– Що ви тут робите? – холодно запитав він.

Його голос був низьким, а в словах відчувалася прихована загроза. Я стиснула губи, не бажаючи одразу відкривати всі карти.

– Просто гуляли, – невимушено відповіла я, схрестивши руки на грудях. – А ви?

Хлопець звузив очі, ніби зважуючи, чи варто нам довіряти. Інші його товариші залишалися мовчазними, але їхні погляди уважно нас вивчали.

– Ліс – не місце для прогулянок уночі, – нарешті сказав він, і в його голосі прозвучала не лише застережливість, а й прихований натяк. – Особливо зараз.

Мені не сподобалося, як він це сказав. Наче знав більше, ніж говорив.

– І чому ж? – запитав Даміан, роблячи крок вперед.