Розділ 7. Шлях крізь тіні

Теіла стояла в червоному світлі цього дивного простору, дивлячись на уламок каменя в руці постаті. Її серце калатало, але вона відчувала, що ухилитися від цього шляху вже неможливо.

Вона простягнула руку, щоб забрати уламок. Ледь торкнувшись його, відчула, як її тіло пронизало тепло, а перед очима знову з’явилися образи:

Криваві ритуали. Замок, охоплений полум’ям. Постать жінки з очима, що горіли червоним, наче кров. Її голос лунав у голові Теіли:

— Ти — ключ до нашого спасіння або нашого падіння.

Образ зник, і Теіла знову опинилася перед постаттю. Тепер у її руці були два уламки чорного каменю. Вони почали світитися, коли з’єдналися, утворивши дивний, але ще неповний символ.

— Що це означає? — запитала вона.

— Це лише початок, — відповіла постать. — Але тепер ти в небезпеці, ще більшій, ніж була раніше. Ті, хто полюють на тебе, знають, що ти маєш уламки. І вони зроблять усе, щоб забрати їх.

— Хто вони? — Теіла відчула, як її голос затремтів.

— Ті, кого твій рід давно зрадив. Вони хочуть повернути те, що, на їхню думку, їм належить.

Перш ніж Теіла змогла задати наступне запитання, світ навколо неї почав зникати. Земля під ногами здригнулася, і її поглинула темрява.

Повернення до університету

Теіла прокинулася на холодній підлозі у своїй кімнаті. Її тіло тремтіло, а в голові гуділо, ніби вона щойно пережила кошмар.

У кишені вона відчула два уламки каменю. Вони були реальними, а не плодом уяви.

Двері різко розчинилися, і в кімнату увірвався Дрейк.

— Теіло! Де ти була? Ти щезла просто на моїх очах! — його голос звучав так, ніби він балансував між гнівом і страхом.

Вона подивилася на нього, але не відповіла.

— Ти щось ховаєш від мене, і я це знаю, — сказав він, підходячи ближче. — Але тепер це не тільки твої таємниці. Щось дуже погане наближається.

Теіла встала, намагаючись заспокоїтися.

— Ти маєш довіряти мені, Дрейку. Але є речі, про які ти не можеш знати.

— Це занадто небезпечно, Теіло, — він схопив її за руку. — Якщо ти дійсно довіряєш мені, скажи, що відбувається.

Вона вже збиралася щось сказати, коли раптово почула голос у своїй голові:

— Нікому не довіряй, навіть йому. Вони всі можуть стати ворогами.

Теіла різко вирвала руку й подивилася на Дрейка холодним поглядом.

— Я можу сама розібратися. Не лізь у це.

Його обличчя спохмурніло, і він зробив крок назад.

— Якщо ти хочеш, щоб я тебе залишив, добре, — сказав він тихо. — Але коли щось станеться, не сподівайся, що я буду поряд.

Він різко розвернувся й пішов, залишивши Теілу в напруженій тиші.

Нові вороги

У наступні дні Теіла почала помічати дивні речі. В університеті на неї дивилися так, ніби щось знали. Деякі викладачі уникали її, інші — уважно стежили.

Одного вечора, коли вона була в бібліотеці, переглядаючи старі записи про свій рід, її увагу привернув незнайомий хлопець, який сидів у кутку й начебто випадково стежив за нею.

Коли вона вийшла з бібліотеки, його постать промайнула у темряві. Він був не один.

— Вона має це, — почула вона шепіт за спиною.

Теіла обернулася, але нікого не побачила. Її серце забилося швидше.

"Полювання почалося," — подумала вона, притискаючи уламки каменю до себе.

***

Дні після зустрічі з тінями були неспокійними. Теіла відчувала, що щось змінюється, але не могла цього пояснити. Університет, який раніше здавався їй захищеним і майже рідним, тепер був наповнений поглядами, які викликали у неї підозру.

На лекціях інші учні сиділи тихо, але їхні очі часто ковзали в її бік. У їдальні розмови припинялися, коли вона заходила. Здавалося, що вони щось знали або намагалися дізнатися.

Одного вечора, коли Теіла йшла в обхід через бібліотеку, щоб уникнути натовпу, вона відчула, що за нею стежать. Вузький коридор здавався довшим, ніж зазвичай, і кожен крок лунав гучніше.

— Не озирайся, — прошепотів голос тіні в її голові.

Вона швидко повернулася за ріг, але чітко почула, як за нею хтось ступає. Пальці інстинктивно стиснули уламки каменю в кишені.

Коли вона увійшла до маленької читальної кімнати, позаду почулися кроки. Троє студентів зупинилися у дверях. Один із них, високий хлопець із чорним волоссям і блідими очима, зробив крок уперед.

— Ти занадто багато знаєш, Теіло, — сказав він холодним голосом. — Ми не можемо дозволити, щоб це продовжувалося.

Теіла зробила вигляд, що не розуміє, про що він говорить, і посміхнулася.

— Ви щось плутаєте, — сказала вона.

— Не прикидайся, — дівчина поруч із ним, руда і худорлява, стиснула руки, і в повітрі з’явилося відчуття електрики. — Ми знаємо, що ти приховуєш.

Третій студент, широкоплечий і мовчазний, лише нахилив голову, готовий до атаки.

— Якщо ви зараз не підете, — спокійно сказала Теіла, але в її голосі вже з’явився металевий відтінок, — це закінчиться для вас погано.

— Ми не боїмося тебе, — сказав чорноволосий, і його очі спалахнули. — Твої таємниці належать нам.

Вони кинулися до неї, але Теіла не встигла навіть ворухнутися, як щось у ній прокинулося. В повітрі з’явилося відчуття тяжкості, і час, здавалося, застиг.

Вона підняла руку, і невидима хвиля сили вдарила в студентів. Їх відкинуло до стін. Вони скрикнули, коли їхні тіла зіткнулися з кам’яними поверхнями.

— Я вас попереджала, — сказала Теіла, і її голос здався їм чужим. Очі блищали темним сяйвом, а з долоні виривалися чорні тіні, що звивалися в повітрі.

Студенти подивилися на неї з жахом.

— Що… що ти таке? — прошепотіла руда, тримаючись за плече.

— Та, кого вам краще не чіпати, — сказала Теіла і, не обертаючись, вийшла з кімнати, залишивши їх приголомшеними.

Загадкове попередження

У своєму корпусі Теіла сіла на ліжко, намагаючись заспокоїти дихання. Те, що сталося, було не просто захистом — це була сила, яку вона ніколи раніше не відчувала.