Розділ 5. Полювання в темряві

Відчуття, що за мною стежать, почалося одразу після мого приєднання до Тіней. Спочатку це було ледь помітне тремтіння в повітрі, наче хтось дихав поруч. Потім почуття ставало сильнішим: мовчазні кроки, які нібито затихали, щойно я поверталася, тіні, що з’являлися й зникали, коли я йшла коридорами університету.

Тієї ночі я стояла на балконі своєї кімнати, вдивляючись у далечінь. Холодне повітря обіймало мене, але найбільше морозило душу те саме відчуття чужої присутності.

Я торкнулася амулета на шиї, шукаючи хоч трохи підтримки. Тіні мовчали, хоча я знала, що вони десь поруч. Раптом я відчула це знову. Гостре відчуття, що за мною спостерігають. Я рвучко обернулася, але побачила лише порожній коридор.

— Хто ти? — прошепотіла я в темряву.

Мовчання. Але щось було. Я це відчувала. Наче чиясь присутність ковзала в моєму розумі, спостерігала за мною з відстані.

Тієї ж ночі я вирішила не лягати спати. Сидячи на ліжку, я тримала поруч невеликий кинджал, подарований Даміаном. Хоча він і не міг допомогти мені проти серйозних сил, це додавало впевненості.

Коли годинник показував 3:14, я почула легкий шелест за вікном. Миттєво я напружилася, вловлюючи кожен звук. Потім — стукіт. Ледь чутний, але точний. Я підійшла до вікна, розчинила штори й побачила тінь, яка швидко зникла за деревами університетського саду.

Не вагаючись, я стрибнула з балкону, м’яко приземлившись на землю. Холодний вітер обвіяв обличчя, але я майже не відчувала його, зосереджуючись на відчуттях. Мої інстинкти нашіптували: туди, за дерева.

Я кинулася вперед, мов хижак, що відчув здобич. І хоча вони полювали на мене, я теж почала полювати на них.

Серед темряви парку я побачила їх: дві постаті в чорному, які рухалися з неймовірною швидкістю. Їхні очі світилися сріблом. Я зупинилася, притиснувшись до дерева, намагаючись уповільнити дихання.

— Вона відчуває нас, — сказав один із них, його голос був тихим, але чітким.

— Це лише початок. Тіні зробили її цікавою мішенню, — відповів другий.

Мене скував холодний страх. Хто вони? І чому я?

Відчуваючи, що часу обмаль, я обережно наблизилася, готуючись до удару. Але щойно я ступила на суху гілку, звук розрізав тишу. Постаті одночасно повернули голови в мій бік.

— Вона тут, — вигукнув один із них.

Вони кинулися на мене. Мені вдалося вивільнити свою силу: я використала читання думок, щоб зрозуміти їхні наміри. Це були не просто вампіри — щось інше, набагато старше. Їхні думки були хаотичними, переповненими образами, які я не могла зрозуміти.

Моє перше рішення було втекти. Використовуючи швидкість, я побігла вглиб лабіринту саду. Їхні кроки луною відбивалися позаду.

— Ми тебе дістанемо, — пролунав голос із темряви.

Але щось змінилося. Я раптом відчула, що не боюся їх. Навпаки, у мені почало пробуджуватися щось інше. Щось, що говорило: "Ти сильніша, ніж думаєш."

Зупинившись, я обернулася до переслідувачів.

— Чого ви хочете? — крикнула я, утримуючи захисну позицію.

Вони на мить зупинилися, поглянувши один на одного.

— Відповіді, — коротко відповів один із них. — Але для початку нам потрібна твоя кров.

В ту ж мить я використала силу вогню, створивши навколо себе палаюче коло. Вони відступили, але я побачила, що це не налякало їх. Скоріше, заінтригувало.

— Ми повернемося, Теіло Норантейл, — сказали вони в унісон, зникаючи в тіні.

***

Коли я повернулася до своєї кімнати, мої думки були хаотичними. Хто вони? Чому вони мене переслідують? І що вони знають про мене, чого не знаю я сама?

Шепіт Тіней знову повернувся, спокушаючи мене:

— Не бійся, дитя темряви. Вони лише випробовують тебе. Твоя сила лише починає розкриватися...

Але я вже знала, що це лише початок чогось набагато більшого.

*** 

Після тієї  ночі Теіла не могла знайти спокою. Відчуття чужої присутності не зникало, а шепіт Тіней ставав дедалі нав’язливішим. Вони говорили загадками, але кожне слово наче відлунювало щось знайоме, щось із минулого, про яке вона навіть не здогадувалася.

На наступний день Теіла вирішила відвідати бібліотеку університету. Їй треба було знайти хоч якийсь натяк на те, ким були ці переслідувачі. Величезна зала була похмурою, заповненою старими книгами, пергаментами й таємничими картами. Тут можна було знайти знання всіх епох вампірського існування.

Переглядаючи одну з книг про найдавніші родини вампірів, вона натрапила на сторінку, яка викликала в неї дивне відчуття. На ній був герб — чорно-срібний щит із символом змії, що кусає свій хвіст. Під гербом стояло ім’я: Клан Ороксар.

Тіні відгукнулися миттєво:

— Ороксар… Вони колись правили світом. Але їхнє падіння було неминучим. Вони знали надто багато…

Теіла закрила книгу. Це ім'я було їй незнайомим, але щось у ньому змушувало її серце стискатися. Хто ці Ороксар? І яке відношення вони мають до неї?

Тієї ж ночі, повертаючись до своєї кімнати, Теіла знову відчула, що за нею стежать. Але цього разу все було інакше. Вони не ховалися. В темному коридорі стояли двоє. Їхні очі світилися, а обличчя були майже нечіткими, наче хмара закривала їх від реальності.

— Ми прийшли не для бою, — сказав один із них, піднімаючи руку. — Але ти повинна нас вислухати.

— Чому я маю вам довіряти? — відрізала Теіла, стискаючи кинджал у руці.

Другий лише посміхнувся:

— Бо ми знаємо, хто ти насправді. І що приховує твій рід.

Ці слова змусили її насторожитися.

— Твоє ім'я не випадкове, Теіло Норантейл, — продовжив перший. — Ти остання з давньої лінії, яка могла змінити хід історії. Але вони стерли це з пам'яті вампірів. Вони боялися сили, яка спала у вашій крові.

Теіла застигла. Що вони мали на увазі?

— Зустрінься з нами завтра опівночі біля старого склепу в університетському лабіринті, — сказали вони. — Ми розкажемо тобі правду. Але будь обережна. Твоє минуле — небезпечне для багатьох.