Розділ 4: Шепіт тіней

Усе почалося тієї ночі, коли я прокинулась від дивного відчуття. Моє тіло тремтіло, ніби щось проникнуло у мої думки, торкнулося самої суті моєї свідомості. Годинник показував 3:00 - найткмнішу годину ночі.

Я озирнулась кімнатою. Вона здавалась іншою, ніби щось змінилося, хоча все залишалось на своїх місцях. Стіни були обплетені тінями, і навіть світло місяця, що пробивалось крізь вікно, виглядало блідим і холодним.

Зненадцька я почула шепіт. Він був слабкий, майже невловимий, але наполегливий.

- Теіла...прийди...до мене...

Я різко піднялася з ліжка, вдивляючись у темряву. Холодний вітер пробігся моєю спиною, хоча вікно було зачинене.

- Хто тут? - запитала я але голос прозвучав невпевнено.

Відповіддю був тільки шепіт, який лунав звідусіль:

- Прийди... у Залу Тіней...

Це місце було мені знайоме лише з легенд. Зала Тіней була однією з найзабороненіших частин університету, схована глибоко під землею. Говорили, що там зберігалися секрети, які навіть старійшини боялися торкатися.

Не розуміючи, чому, я одяглася і, немов у трансі, вийшла з кімнати. Коридори університету здавалися безмежними. Кожен крок лунав у тиші, віддаючись луною.

Коли я дісталася підземного рівня, двері Зали Тіней вже були відчинені. Їх зазвичай охороняли магічні печатки, але зараз вони світилися тьмяним червоним світлом, ніби запрошуючи мене увійти.

Я переступила поріг, і мене охопило відчуття, ніби я перейшла в інший світ. Стіни зали були прикрашені древніми символами, які я не могла прочитати, але вони ніби рухалися під моїм поглядом. У центрі стояв величезний круглий стіл із чорного мармуру, на якому була вирізьблена карта світу — але це була не звичайна карта. На ній світилися червоні точки, які постійно змінювали своє розташування.

— Ти прийшла, — знову пролунав шепіт, але тепер він звучав поруч.

Я обернулася, і переді мною стояв чоловік у довгому чорному плащі. Його обличчя було приховане тінями, а очі світилися кривавим світлом.

— Хто ти? — запитала я, намагаючись не видавати свого страху.

— Я той, хто знає твою справжню природу, — відповів він. — Теіла Норантейл, ти спадкоємиця не лише свого клану, але й древнього прокляття.

Його слова змусили мене похолонути.

— Прокляття? Про що ти говориш?

Він простягнув руку, і одна з червоних точок на карті почала світитися яскравіше.

— Твоє минуле приховує більше, ніж ти думаєш. І це не лише твоя історія — це історія всієї вашої династії. Але щоб дізнатися правду, тобі доведеться зробити вибір: слідувати за шепотом тіней або залишитися в невіданні.

Його постать почала розчинятися, а разом із ним і яскраве світло на карті. Перед зникненням він сказав останнє:

— Шукай ключ у своїх снах. Вони приведуть тебе до відповіді.

Я залишилася одна в залі. Відчуття, ніби щось древнє пробудилося, не покидало мене. Хто був цей чоловік? Що означала карта? І яке прокляття висіло над моїм родом?

З цього моменту запитання лише накопичувалися. І я знала, що відповіді ховаються у світі, який досі залишався для мене закритим.

***

Наступного ранку я сиділа на уроці алхімії, але думки були далеко від формул і заклинань. Шепіт із Зали Тіней не покидав моєї свідомості. Я вирішила нікому не розповідати про те, що сталося. Навіть Даміану. Щось підказувало мені, що це має залишитися моїм секретом.

Після уроків я повернулася до своєї кімнати й зачинила двері. Розглядаючи своє відображення у дзеркалі, я намагалася знайти відповідь у власних очах. Хто я тепер? Що означає моє минуле?

Тієї ночі шепіт знову повернувся.

— Теіла... Ми чекаємо...

Я знала, що мушу повернутися до Зали Тіней. Знаючи всі ризики, я все ж таки вдягнула темний плащ і тихо вийшла з кімнати. Мій шлях був обережним і безшумним — я не хотіла, щоб хтось мене побачив.

Коли я дісталася до Зали Тіней, двері знову були відчинені. Цього разу всередині мене вже чекала група постатей, укритих чорними мантіями. Їх було шестеро, і вони стояли півколом навколо карти.

— Ти прийняла рішення, — сказав один із них, той самий голос, який я чула раніше.

— Я хочу знати правду, — відповіла я, підійшовши ближче. — Хто ви і чого хочете від мене?

— Ми — Тіні, — відповів він. — Ми є тими, хто стоїть на межі між світлом і темрявою. Нас багато століть намагалися знищити, але ми живемо. І ти, Теіла, повинна стати однією з нас.

— Чому я? — запитала я, відчуваючи, як холод пробігає по шкірі.

— Ти — спадкоємиця древнього клану, який не лише наймогутніший серед вампірів, але й пов’язаний із джерелом сили, що може змінити долю світу. У твоїх жилах тече кров не просто вампірів, а тих, хто створив баланс між світом людей і світом тіней.

Я застигла, не знаючи, що сказати.

— Що я повинна зробити? — нарешті запитала я.

Один із них простягнув мені амулет — чорний камінь, який світився червоним, коли я взяла його до рук.

— Це знак твого союзу з нами, — сказав він. — Але будь готова: твій вибір має свою ціну. Ти не зможеш повернутися до колишнього життя.

Я на мить замислилася. Це був вибір між тим, що я знала, і тим, що могло змінити все.

— Я готова, — сказала я, вдягнувши амулет на шию.

Коли камінь торкнувся моєї шкіри, я відчула хвилю сили, яка пройшла крізь моє тіло. Символи на стінах почали світитися, і карта на столі ожила, показуючи місця, які я раніше не бачила.

— Це твій перший крок, — сказав чоловік у мантії. — Тепер ти частина Тіней. Але пам’ятай: кожна твоя дія буде мати наслідки.

Вони зникли так само раптово, як і з’явилися. Я залишилася одна в Залі Тіней, із амулетом на шиї й тисячами запитань у голові.

Коли я повернулася до кімнати, ледь вдалося заснути. Щось у мені змінилося — я відчувала це кожною клітиною тіла. Що буде далі? Чи зможу я приховати це від друзів і Даміана?