Розділ 2. «Ніч посвяти»

Наступного вечора моє життя мало кардинально змінитися. Я стояла біля вікна своєї кімнати, дивлячись, як місяць ледь проглядав крізь хмари. Речі були вже зібрані: невелика валіза із одягом, блокнот із записами про мої здібності та, звісно, кинджал, який тепер завжди був зі мною.

Батьки казали, що університет вампірів — це місце, де я стану справжньою. Де навчуся контролювати свої сили, вдосконалювати навички й зрозумію, що означає бути частиною нашого світу. Але водночас я знала, що це зовсім інший світ. Світ, у якому я маю довести свою силу й вижити серед тих, хто, можливо, не захоче мене прийняти.

— Час вирушати, — сказала мама, заглядаючи в кімнату. Її голос був м’яким, але в ньому відчувалася гордість.

Я востаннє озирнула свою кімнату. Кожна річ тут була сповнена спогадів: комп’ютер, на якому я грала, полиця з книгами, що я читала ночами, і ліжко, де я мріяла про майбутнє. Але тепер усе це залишалося позаду.

Ми сіли в автомобіль, і дорога до університету була тихою. Тільки гудіння двигуна порушувало мовчання. Тато тримав кермо, а мама час від часу кидала на мене погляд, ніби хотіла щось сказати, але стримувала себе.

— Ти готова? — нарешті запитала вона.

— Готова, — відповіла я, хоча всередині мене все стискалося від хвилювання.

Університет вампірів розташовувався високо в горах, далеко від людських поселень. Коли ми під’їхали до величезних воріт із кованого заліза, моє серце затріпотіло. Над воротами було викарбувано девіз нашого роду: "Сила в крові, вічність у духу."

Ворота відчинилися зі скрипом, і перед нами постала грандіозна будівля, схожа на старовинний замок із високими шпилями, темними вікнами та мостами, що тяглися через вузькі ущелини. Навколо були густі ліси, які ніби ховали університет від усього світу.

— Це твоє місце тепер, — сказав тато, паркуючи машину біля центрального входу.

Я вийшла й відчула, як прохолодне нічне повітря огортає мене. Усе виглядало таким таємничим і водночас захоплюючим. Інші вампіри — студенти — рухалися навколо. Хтось ніс книги, хтось тренувався у дворі. Вони всі здавалися сильними й впевненими, а я відчувала себе новачком, якого ще потрібно визнати.

До нас підійшов чоловік у чорному плащі. Його очі світилися червоним, а голос був низьким і спокійним.

— Теіла Норантейл , вітаю. Я професор Картер, декан першокурсників. Ласкаво просимо до університету вампірів.

Я кивнула, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

— Ми чекаємо тебе в головній залі через годину, — сказав він, киваючи в бік замку. — Там відбудеться церемонія посвяти.

Мама обійняла мене востаннє, тато поплескав по плечу.

— Пам’ятай, хто ти, — сказала мама. — І довіряй собі.

Я глибоко вдихнула, підняла свою валізу і зробила перший крок до нового життя.

***

Я зробила кілька кроків через головний коридор університету. Темні мармурові стіни, освітлені факелами, здавалися безкінечними, а відлуння моїх кроків розливалося тишею. І тут я почула знайомий голос.

— Теіла! — Він з’явився з-за рогу, впевнено рухаючись у моєму напрямку.

Це був Даміан. Мій хлопець. Його чорне волосся було бездоганно зачесане назад, а червоні очі світилися так, ніби він щойно закінчив полювання.

Його високий зріст і впевнена постава завжди змушували мене відчувати себе захищеною, хоча він ніколи не нагадував мені про це.

— Ти приїхала! — сказав він, його голос був сповнений теплоти, хоч у ньому все одно відчувалася вампірська стриманість. Він підійшов ближче й легенько доторкнувся до мого обличчя. — Як ти?

— Трохи нервую, — зізналася я, ховаючи очі.

— Немає причин хвилюватися, — сказав він, посміхнувшись. — Ти ж у мене найкраща.

Даміан взяв мій чемодан, і ми разом попрямували до великої зали. Дорогою він розповідав про університет: про викладачів, традиції, і навіть про те, які підступні бувають деякі студенти.

— Я пам’ятаю свою церемонію, — сказав він, озираючись навколо. — Всі намагаються показати себе, але тільки одиниці дійсно виділяються. І я впевнений, ти будеш серед них.

Ми дійшли до величезних дверей із темного дерева, прикрашених вигравіруваними символами древніх вампірських родів. Даміан зупинився й повернувся до мене.

— Пам’ятай, — сказав він, беручи мене за руку, — ти тут не просто одна з усіх. Ти представниця найдавнішого роду. Твій шлях тільки починається, але я знаю, що ти впораєшся.

Він відкрив двері, і перед нами відкрилася велична зала, освітлена сяйвом сотень свічок. Всередині вже зібралися інші новачки, а в центрі стояв високий трон із червоного каменю, на якому сидів вампір із владною поставою — це, без сумніву, був Князь.

Даміан легенько стиснув мою руку й відступив убік.

— Це твій момент, Теіла. Пора показати всім, на що ти здатна.

Я глибоко вдихнула й зробила перший крок уперед.

Після того, як я увійшла до величної зали, всі погляди звернулися до мене. Здавалося, кожен із присутніх оцінював мене: мою поставу, вираз обличчя, навіть кожен мій крок. Усі хотіли зрозуміти, хто я і наскільки небезпечно мене недооцінювати.

Князь, який сидів на троні, підвівся. Його червоні очі світилися, і його постать випромінювала велич і страх. Він був одягнений у чорний плащ із золотими символами стародавніх родів, а його голос лунав так, ніби заповнював увесь простір:

— Теіла Норантейл, спадкоємиця роду Норантейл, найдавнішого й наймогутнішого серед нас. Сьогодні ти долучаєшся до нашої громади університету вампірів. Чи готова ти пройти випробування, що підтвердять твоє право носити ім’я твого роду?

Моє серце калатало, але я залишалася холоднокровною. Я зробила крок уперед і сказала:

— Так, я готова.

Князь кивнув, і два вампіри у чорних мантіях вийшли вперед. Вони тримали скляну чашу, в якій світилося щось червоне, схоже на вогонь, але з присмаком магії.