Розділ 1.Перша ніч мисливиці

На годиннику було 22:00. Я сиділа за комп'ютером, ведучи прямий ефір, де вже три години грала в різні ігри. Екран мерехтів, чат наповнювався повідомленнями від моїх глядачів, які щось активно обговорювали. Я усміхалась, робила вигляд, що повністю зосереджена, але всередині мене росла напруга.

У школі я дуже популярна — всі хочуть зі мною дружити, але я обираю своїх. Мої друзі — тільки вампіри. Навіть мій хлопець — один із нас. Проте в цей момент я була сама, а проблеми, що надходили, вимагали негайного вирішення.

Коли я щось розповідала в ефірі, боковим зором помітила, як почали змінюватися мої руки. Спочатку це були лише ледве помітні тіні під шкірою, але я знала, що це означає: дія крові закінчується. Через пів години моя зовнішність зміниться на вампірську, і це буде катастрофа, якщо потрапить у прямий ефір.

Я змусила себе зберігати спокій і навіть жартувати з глядачами, але холодний піт стікав по спині. Часу було обмаль. Що робити? Закінчити ефір зараз і зникнути? Але це викличе підозри. А якщо просто вимкнути камеру? Я ковтнула повітря і спробувала не панікувати. Все, що мені залишалося, — діяти швидко.

Ефір закінчився. Я вимкнула камеру, швидко перевірила, чи не видно моїх змін у записі, і зітхнула з полегшенням. Все було в порядку, але час не чекав. Залишалося не більше п'ятнадцяти хвилин, поки дія крові повністю зникне, і я перетворюся.

Я відштовхнула стілець, піднялася і підійшла до дзеркала. У його поверхні вже почали відображатися не мої людські риси, а щось інше — очі потемнішали, а шкіра набувала блідості з металевим відтінком. Це був знак, що настав час.

Полювання. Моє перше справжнє полювання. Я згадала всі поради мами: "Ти не повинна помилятися. Обери слабку, самотню жертву. Людину, яку ніхто не буде шукати. І не залишай слідів."

Я підійшла до шафи й відкрила її. Всередині, між звичайним одягом, висіла спеціальна куртка з безліччю потаємних кишень, куди можна було сховати дрібні інструменти: шприц із запасом крові на випадок, якщо мене помітять, і вузький ніж, хоча користуватися ним я не планувала. Також я дістала невеликий чорний рюкзак, куди поклала пару змінних рукавичок і пляшку води. "Завжди прибирай за собою," — ще одна порада від мами, яку я запам'ятала надовго.

Переодягнувшись у щось непомітне — темні джинси, чорну толстовку й високі черевики, — я зібрала волосся у хвіст і глянула у вікно. Вулиця була порожньою, світло від ліхтарів було приглушеним. У такі ночі мої інстинкти загострювалися. Навіть не виходячи з дому, я вже могла чути звуки дихання людей, які прогулювалися десь далеко. Їхні серця билися в такт із моїм голодом.

Я відчула, як мої зуби стали гострішими, а нігті подовжилися. Пальці стали тонкими й міцними, як кігті хижого звіра. Ще кілька хвилин — і я повністю перетворюся. "Тримай себе в руках," — прошепотіла я собі.

Остання перевірка: я підняла капюшон, щоб приховати обличчя, і впевнилася, що все готово. Вихід. Серце калатало, і водночас я відчувала холодний спокій. Ця ніч стане початком мого становлення. І, можливо, першою з багатьох ночей, які визначать мою справжню природу.

Двері зачинилися за мною, і я злилася з тінями вулиць. Полювання почалося.

Ніч була тихою, тільки шелест листя нагадував, що вітер усе ще блукає порожніми вулицями. Моя жертва йшла повільно, час від часу притискаючи долоню до боку, ніби втома чи біль змушували її сповільнювати крок. Вона виглядала виснаженою, але щось у її погляді випромінювало надію — надію, яку я мала зруйнувати.

Я рухалася беззвучно, зливаючись із тінями. Коли вона зупинилася біля лавки, щоб перевести подих, я зрозуміла: час настав. Тепер або ніколи.

— Вибач, — прошепотіла я, наближаючись до неї зі спини.

Вона навіть не встигла зреагувати, коли я схопила її за плечі й змусила завмерти. Її серце билося так швидко, що я чула кожен його удар, ніби власний пульс. Мої нігті легко проштрикнули тонку тканину її куртки, але я не дозволила собі виглядати звіром. Ні, це було полювання, але без зайвого кровопролиття — поки що.

Вона намагалася закричати, але я накрила їй рота рукою. Її очі наповнилися жахом. Вони благали про милосердя, але це не зупинило мене. Я нахилилася ближче, відчуваючи пульсацію її артерії на шиї. Мій укус був швидким і точним.

Кров увірвалася до мого рота теплим, насиченим потоком, і я ледь не втратила рівновагу від її смаку. Але я вчасно зупинилася, залишивши її при тямі. Її тіло було знесилене, але серце все ще билося. Саме цього я й прагнула.

Коли я закінчила, я обережно поклала її на лавку й дістала телефон.

— Любий, мені потрібна твоя допомога, — тихо сказала я, трохи задихаючись. — Я знайшла жертву. Кров дуже чиста… майже без домішок. Вона ідеально підійде.

Після короткої паузи його голос прозвучав спокійно, але в ньому відчувалося приховане збудження.

— Я вже їду. Якщо ти так кажеш, значить, це справді вдалий улов.

Я кивнула, хоча він не міг цього бачити. Поки чекала, щоб він під’їхав, я витерла губи й поправила волосся, намагаючись виглядати спокійно.

Коли він нарешті приїхав, ми разом підняли її. Він діяв впевнено, ніби робив це сотні разів. Ми відвезли її до мого дому, де в підвалі був спеціальний резервуар. Коли ми поклали її туди, я подивилася на її обличчя. Вона була ще жива, але повністю безсила. Її очі знову зустрілися з моїми, і цього разу в них читалося лише одне — поразка.

«Ми заберемо в тебе все», — подумала я, дивлячись, як її тіло поступово втрачає силу.

Я увімкнула резервуар, і звук відкачування крові прозвучав майже заспокійливо. Мій хлопець усміхнувся й додав:

— Сьогодні ми справжні мисливці. Тепер ти розумієш, що означає бути однією з нас?

Я мовчки кивнула. Так, я це зрозуміла. Але десь глибоко всередині залишився дивний гіркий осад, ніби частинка мене все ще сумнівалася, чи правильний це шлях.