Пролог

Щосуботи ввечері одне й те саме. Важка хода лялькаря, сліпуче світло.

«Скр-р-рип!» - рипить віко, коли відчиняють скриню.

Його виймають з коробки. До рук, ніг, голови та шиї надійно прив'язують міцні шовкові нитки. Він повинен слухатись кожного посмику, але ж це краще, ніж не мати змоги поворухнутися. 

Поряд друзі зі славного цеху ляльок–артистів. Блазні та дроворуби, козаки та бусурмани, бабусі та малята, чорти й дракони. Вони – незвичайні актори, що не мають емоцій, та легко і без ліку викликають їх своєю грою. 

І ким би він не був на сцені, сотні щасливих оченят з увагою і захопленням слідкують за кожним його рухом. Дивні ці глядачі. Тільки й знають, що дивитися, плескати в долоні й кричати «Браво!». 

А одна з них ніколи не кричить – лише аплодує. Її погляд сторожкий та мрійливий. Актор уникає дивитися на неї: здається, вона бачить його наскрізь. А лялькар її любить – кличе красивим словом «небога».
Іноді вона з'являється  в майстерні. До своєї честі, Небога знає не тільки слово «Браво!». Але їй не відомі таємниці театру – лялькар каже, зарано ще.

Її не цікавить, як саме живуть ці актори. Проте жоден глядач не сушить собі таким голову.
Але цього разу, дивлячись на неї, актор дивується: чому зовсім одна посеред першого ряду?
Вистава дійшла до кінця. Лялькар засмучений. Він, взагалі, непогане створіння – тільки іноді вони сперечаються. Тож актор звертає на це увагу.

- Що трапилось?  - питає він.

- Я зробив велику дурість, - лялькар хитає головою. – І тепер Даша сидить зовсім одна, в порожній залі, а я, - він зітхає, - я тут.

- Даша? – перепитує актор. – Це хто?

- Небога моя. Так її звати.

- Це її роль?

- Щось таке. Знаєш, здається, час настав. Поговори з нею.

***

Маленька зала порожня. Та й театрик, напевно, теж – хіба що декілька кмітливих глядачів побігли швиденько до буфету, аби таки спробувати місцевої кави з цинамоном. 

Лише вона сидить посеред першого ряду – чекає на дядька. Можливо, на честь свята, вдасться вмовити його не відправляти її додому. Їй бо тільки повного докору погляду  матері нині не вистачало.
Та де ж він? Може, чекає на неї в майстерні?

За кулісами театр схожий на маленький лабіринт. 

Вона б дуже хотіла опинитися зараз десь в іншому місці. Там, де немає днів народження. 
Дядько подарував їй усі місця перед самою сценою, аби вона тільки запросила когось відсвяткувати разом. Але що, як люди просто сміятимуться з того, що вона так сильно любить? Ні, ні за що вона не підпустить чужих до свого світу.

Вузеньким коридором прямо, а потім ще двічі наліво. Тут, як завжди, напівтемрява – дядько каже, електроенергії не вистачає. Хоча кому як, а їй тут бракує хіба що воскової свічки, аби здаватися героїнею творів Гофмана.

Двері скриплять, хоча нещодавно їх добре змастили. В майстерні нікого – лише на столі, прихилившись до горщику з квітами, сидить маріонетка з очима кольору моря. Сьогодні він пірат, минулого тижня був принцом, а ще раніше – волоцюгою в лахмітті. Костюми змінюються, а погляд – ні.

І Даші знову важко повірити,  що то – лялька. Занадто живим здається. І їй трохи соромно, адже коли дядько привів її сюди вперше, вона жахливо розлютилась.

«Чому ти тримаєш їх в полоні? !» - спитала тоді.

Дядько того вечора дуже сильно засмутився.

- Пс! – покликав її хтось. 

Даша аж підскочила з несподіванки. Це, що, дядько жартує?

Але, окрім ляльки, тут нікого нема. Певно, їй здалося.

- Аго-ов! – знов той голос.

- Хто тут?  - здивовано прошепотіла Даша.  – Де ти?

- Та тут я! – почула вона невдоволену відповідь.

Цього ніяк не могло бути. Скоріш за все,  то було якесь дуже дивне сновидіння. До неї заговорила маріонетка!
Та ні, бути цього не може. Вона обережно наблизилася до ляльки.

- Це ти мене кликав? – спитала з великим острахом.

Маріонетка серйозно дивилася на неї своїми синіми-синіми очима.

- Ти ж з глядачів, так? – спитала вона на диво лагідним, мелодійним баритоном.