Те що не згоріло

Гучні звуки не мають страху,
В мертвій тиші нема спокою.
Притулившись до глини сирої,
Десь за обрієм я з тобою.
Тиха музика, подих кави,
Повз неспішно проходять люди.
На бруківці площі старої
Пригадаю слова любові.
Тихий вечір, спадає втома,
Місто дихає снами глухими.
Тут далеко, де все незнайоме,
Ти залишишся снами моїми.
Тихо ллється проміння з неба,
Вже не страшно ні дня, ні ночі.
І нічого давно не треба —
Лиш побачити твої очі.

***

Біле плаття, червоне вино,
Думки про майбутнє — нащо воно?
Вино і кохання затьмарять реальність,
І бачиш в людині лише бездоганність.

Та час, мов вода, розчиняє бажання,
Лиш згодом побачиш — було це кохання,
Або то були лиш навіяні мрії,
Які відчувають в часи безнадії.

Та як треба жити — не знає ніхто.
Червоне вже плаття, вже біле вино.
На іншій вже мові спілкуються люди.
Минуле бентежить майбутнє не буде!
Чи буде?

***

В  червонім полум'ї багаття згасають літери в вірші 
Слова написані в коханні здіймуться попелом в ночі 
Як би ж так легко знищить пам'ять 
Та спогади на самоті 
Не згаснуть почуття в проклятті 
Не втопляться вони в вині 
Не сказані слова дотліють розвіє вітер сірий дим 
На згарищі свого кохання він залишається один
Та з попелу, крізь ніч і тугу крізь біль, що серце обпіка,
Зігріється зерно надії , теплом несмілим пророста 
І там, де все було забуто де сльози змішано з дощем,
Нові відродяться світанки з живим, оновленим вогнем.

***

З думок про тебе починається мій день,
Це вже триває довгі роки.
Міняються пейзажі за вікном,
З надією почути твої кроки.
Допоки ми живі, змінити можна все,
Безгрішні не бувають люди.
Лиш встигнуть все, бо час не жде –
Зімліє серце бити в груди.
На самоті пройдуть роки,
Залишить час свої відбитки на обличчі.
У спогадах – несказані рядки.
Та найцінніше – дещо інше...
Як можна стерти почуттів печать?
Все найцінніше в серці б'ється.
Той, хто відчув кохання і печаль,
Перед самою смертю не здається.

***

Жіночі очі оп'яняючий  дурман 
За них на гріх піти не шкода 
Покличе синіх очей водограй 
Затягне у безодню стрімка вода 
Зелені очі мов весінні луги 
В них молодості щирі почуття 
Врятують від буденної потуги 
Прокинешся в обіймах забуття 
А карі очі  темні ночі 
Приховують гріховність і печаль 
Забути почуття немає моці 
Спокутувать провину ту не жаль 
Окутають туманом сірі очі 
Опинишся в полоні міркувань 
Піти на волю знайдуться охочі 
Ні , не дозволить  тих очей скрижаль
Чому так важко долю обирати
Логічні міркування тут безсилі 
Перед майбутнім сумнів подолати 
Зелені каарі сірі сині

***

Віршів про дружбу вже написано багато 
Банальним буде ось іще один 
Настане день і буде твое свято 
На згадку лишу пару речень поміж тим

Як вийшло так що ми колись зустрілись 
У кожного було свое життя 
Мабуть на небі зорі так спинились 
І все заграло фарбами буття 
Ми різні, та душа твоя – як сонце,
Тепло дарує навіть у дощі.
Твоя присутність  наче промінь у віконце 
Що розчиняє темряву з душі 
Я вдячен долі за такі моменти,
За сміх, розмови, щирість без прикрас.
Нехай життя дарує компліменти,
А світ змінити ще прийде твій час

Хай здійснюються всі твої бажання,
Любов зі щастям поруч завжди йдє 
Моя подруго, ти – моє світання 
Я рад що ти у мене є

***

Чи буває коханням без болю?
Запитати хотів би долю.
Чи кохана була ти мною?
Ти ніколи не була лихою.

Чи із жалості ти зі мною?
Ти була зовсім молодою.
Чому ми зустрілись з тобою?
Запитати хотів би долю.

Хто вирішує, з ким нам бути?
Неможливо кохання забути.
Доля грає, та як збагнути?
На шлях правильний повернути.

Чи навмисне зводить дороги,
Чи лиш сміх її — наші тривоги?
Я питав, та мовчала вона,
Ти пішла, мов весняна вода.

Так кохати, щоб назавжди...
Чи приходжу до тебе у сни?
Показала доля уривок,
Що кохання — це вічний вирок.

***

Говори щирі слова, немов неминуча мета,
Не чекаючи свята чи слушної миті.
Та хіба варті вони чогось без золота,
Коли почуття в серцях закриті?

У відображенні бачиш, як час помирає,
Поміж битого посуду – їхні обручки.
Для коханих, як завжди, часу немає
Що тримає подружжя — надія чи звички?

Чужа буденність стирає всі обіцянки,
Що колись так палко звучали у вірі.
У сріблі втопились почуттів забаганки,
Залишаючи у сльозах очі сірі.

Тож ховаєм слова між рядками нижче,
Замість голосу – погляд крізь тисячу літ.
Але, може, ще встигнемо стати ближче,
Перш ніж згасне буремний світ.

***

Вона була такою тендітною та сміливою,
Про її життя можна писати історії.
Кохання від неї жадали різні добродії,
Чоловіків зводила своїм голосом та мовою.

Для таких, як вона, народжуються вірші,
За них чоловіки б'ються на заднім дворі.
А як тільки спускається ніч,
Її силует чекають у вікні.

Здобувши бажане кохання -
Можна втратити його назавжди.
Бо навіть якщо вона поруч сьогодні— 
це не значить, що вже досягнув мети.

Кохання варто міцно тримати,  лишаться шрами на все життя.
Чоловіки в спомин про неї
Донькам залишають її ім'я.

Таку неможливо забути чи стерти,
Залишиться спрага в пустих очах.
Та навіть ім'я не зітре її тіні,
Що житиме вічно в нових серцях.

***
Вони всі були в неї закохані,
Раптом стали гості непрохані.
Ніби тінь між пісками розгублена,
Поміж натовпу стала загублена.

Звинуватили в невірі похрещені,
За волосся  хапають розбещені.
Їхні руки – залізо розпечене,
Її тіло – на муку приречене.