*****

 Якось одного гарного сонячного ранку в чудовому та доглянутому саду, серед яскравих квітів і розлогих, акуратних кущів розквіла собі пастельно-рожева троянда. Вона одразу ж заусміхалася світові ніжною посмішкою, що яскраво переливалася свіжими краплями роси на пелюстках, і взялася гомоніти з подружками, які росли поруч. Одні були такі ж рожеві, інші — яскраво-червоні чи білі, але всі безтурботні та щасливі. Вони цілими днями щебетали про казна-що й гучно перегукувалися з веселими співунами, що швидко літали в повітрі та вміли гарно щебетати. А іноді рослини гуртом бралися підколювати шаленого вітерця-розбишаку, який вряди-годи залітав до них у гості. От тільки той занадто щиро ображався на кпини, сердито розкуйовджував їхні пелюстки й ображено відлітав геть.
 А ще троянді подобалося, коли час від часу їх навідував дивний Хтось, який мав чотири кінцівки й розмовляв, видаючи дивовижні звуки, що вібрували в повітрі. Троянда любила цього невідомого добродія, адже він дбайливо доглядав за нею та іншими квітами: підстригав, прибирав сухе листя, напував і підгодовував чимось ну дуже смачним. А бувало іноді торкався так ніжно, як ніхто інший, від чого красуні починали закохано ластитися до його долонь, а проміж себе називали його Другом.
 Проте якогось дня до них прибігло двійко кумедних і незрозумілих створінь — схожих на Друга, лишень маленьких та дуже голосистих. Вони кричали так гучно й дзвінко, що в троянди аж пелюстки в’яли. А ще малі полюбляли торкатися бутонів, але зовсім не так лагідно, як Друг, і навіть не так, як вітерець. Вони безжально тягли то одну, то іншу квітку; одну червону навіть зламали, і та безпорадно звисла вниз головою. Та бешкетниці навіть не звернули на це уваги — вони й далі вередували, обриваючи з рослин пелюстки, підкидаючи їх у повітря та радісно танцюючи під цим живим дощем.
 Це тривало допоки одна з малих не вкололо собі стебільця і не почало гучно ревіти на весь сад.  Одразу ж з’явилося багато дивного народу, і якийсь найсуворіший із них, з оброслою мохом головою, гнівно наказав Другові щось зробити, вказуючи кінцівкою на квітник. Друг тільки сумно зітхнув, приніс якусь холодну тверду штуку, приклав її до стебла — і троянда, на мить відчувши дикий біль, поринула в небуття.
 Та те небуття не виявилося надто довгим. За якусь мить вона опинилася в такому дивному й осяйному місці, де променистої краси було настільки багато, що вона аж переповнювала троянду зсередини. І було те сяйво настільки живим та свіжим, що з кожним подихом квітка мовби злітала в повітря — наче оті веселі співуни, що ширяли в блакитній безодні. А ще поруч вона помітила  Когось, хто не був схожим ні на кого іншого у світі. Він здавався лагідним вітерцем, що увібрав у себе всю неосяжність блакитного неба і, переливаючись сонячними променями, дихав свіжим вранішнім повітрям. Цей Хтось наповнював усе навколо себе такою хвилею радості, що троянда раптом із якогось дива дзвінко та щасливо розсміялася, забувши навіть той дикий біль, який востаннє відчула, залишаючи зелений сад.
 — А хто це тут так весело сміється?.. — озвався невідомий, а потім, уважно й лагідно поглянувши на троянду, яка враз засоромилася, з веселою усмішкою додав: — А-а, ось воно що. Заходь, веселухо, радий бачити.
 — А хто ти такий? — поцікавилася квітка.
 — Ну-у… мене звуть по-різному: Архітектор, Садівник, Митець, Зодчий, Творець, Деміург, Першопричина, Всевишній, Абсолют, Конструктор Всесвіту, Великий Інженер, Джерело Життя, Альфа і Омега, Небесний Батько. Вибирай будь-яке ім’я яке тобі прийдеться до душі.
 — А можна я буду кликати тебе Садівником?
 — Можна, звісно. «Садівник» мені теж більше до вподоби.
 Вони деякий час помовчали, вдихаючи свіже сяйво м’якого світла, а тоді невгамовна балакуха знову запитала:
 — А скажи, Садівнику, ти багато знаєш про світ?
 — І чому це такій гарній квіточці раптом захотілося збагнути геть усе?
 — Ні, все мені знати не треба. Мені б тільки дізнатися: для чого я росла в тому саду, чому так мало там пробула і чому мене раптом не стало?
 — Ай, не переймайся. То все люди — так називаються ті, що з чотирма кінцівками. Така вже в них вдача, все на своєму шляху… — Він раптом затих, не довівши думку до кінця, і замислився про щось своє.
 — То я що — вже ніколи не повернуся в той сад? А як же мої подружки? А невже я не побачу нашого Друга? — затараторила квітка.
 — За це не турбуйся, — посміхнувся Садівник. — За кілька природних циклів твої зів'ялі пелюстки осядуть у ґрунт, бактерії-деструктори розщеплять складну органіку на прості мінерали, а залізо й вуглець, з яких ти була виткана, повернуться до витоків. Вода вбере твої нутрієнти, коріння нового куща підніме їх угору по стеблу до самих бруньок. Разом із цими соками підніметься й твоя генетична пам'ять, закарбована в ДНК, яка нікуди не зникає, а лише чекає свого часу. Під дією фотосинтезу ті самі атоми знову засяють рожевим, а шипи згадають свою гостроту. Смерті немає, люба, є лише тимчасова зміна молекулярної форми. Невдовзі ти відродишся знову, ще прекраснішою.
 — Це було б добре, але я боюся знову відчути той біль наприкінці, перед тим як потрапила сюди, — раптом затремтіла троянда. — Я боюся, що люди знову принесуть оте холодне та тверде Щось і…
 — Не варто хвилюватися, їхній час добігає кінця, — сумно усміхнувся невідомий.
 — То вони що — щезнуть? Але як? Чи це, може, ти їх… — раптом з острахом припустила квітка.
 — Та ти що, мала! — замахав на неї руками той. — Я не вмію нищити, я вмію тільки створювати. Отой сад, де ти жила, квіти, дерева, птахи і навіть ти… Це все виплекав я, і це стало моїм найкращим витвором. Але, бач, трохи відпочив, і знову охота створювати далі, та ніяк не можу залишити когось замість себе, аби доглядав за цим світом. Бо ж, як то кажуть, без господаря й хата пустка… Та бач, усе ніяк не знайду підхожих. Вже кілька розумних видів пробував залишити. Але то одні не те, інші не се. А люди — ті взагалі майже наполовину сплюндрували мій світ, перетворивши його на смітник. І якби ж лиш це! Так вони ще й один одного нищать, та так, що аж земля здригається. Хоча на ній я створив абсолютно всі умови для життя. Та на біду, я, напевне, дарма провів від головного мозку через увесь хребет отой канал зі спинномозковою рідиною, зв'язавши верхні півкулі з нижніми. Треба було інакше проєктувати архітектуру їхніх нейромереж і закільцювати вищі когнітивні функції в обхід тазових сплетінь. Бо вони замість того, аби думати верхніми, все більше нижнім перевагу віддають. Через те й біди та хвороби у них. Адже взяти хоча б отой їхній рак — що, здається, може бути простіше вилікувати — як двома пальцями клацнути, треба лишень...
 — І що ж тепер буде? — перебила допитлива квітка. — І з ними, і з твоїм витвором?
 — Тож і кажу: люди себе вже зовсім скоро самі знищать, то вже недовго залишилося. А із Землею… та нічого, десь підлатаю, десь пересаджу, щось перекопаю, там — перезапущу, і буде як новенька. Тому не хвилюйся, ще встигнеш побазікати зі своїми подружками.
 — Ну, а у людей що — взагалі немає жодних шансів? — знову запитала троянда, повсякчас хвилюючись, що разом з усіма щезне і її Друг.
 — Є, звісно, — впевнено кивнув невідомий.
 — І що ж їм потрібно для цього робити?
 — Ну-у… спершу навчитися не ламати квіти.