Колись я була хвилею. Чорт забирай, якою ж гарною хвилею я була! Грайливою, вільною, непередбачуваною. Я не належала нікому в цьому світі. Навіть океану.
Він лише зітхав мені вслід, розгладжуючи свої зморшки плавниками дельфінів, що пропливали поруч.
— Життя тебе навчить, — шипіли чайки, гидливо струшуючи бризки з білих крил.
А я сміялася й мчала геть, услід за зграйкою врятованих мною риб.
Колись я була хвилею, яка намагалася стати дощем. Думаєте, це неможливо? Треба як слід розігнатися й щосили розбитися об найближчу скелю.
Трохи неприємно, але видовище того варте. Ти — це ти. Нескінченна кількість маленьких хвиль, що дрімають у мільйоні крапель, які виблискують на сонці. Старій скелі, на мій величезний подив, ця розвага подобалася.
Колись я була хвилею. Трохи пересиченою свободою після того, як уздовж і впоперек обійшла безкраю водну гладінь.
У чому мій сенс?
Дивні думки для хвилі, чи не так?
Поринувши в меланхолію, рахувала піщинки на безлюдному пляжі. Розставляла їх по місцях. Їхній хаос бездоганний. Але це вже інша історія. Історія піску.
Одного дня я побачила хлопчика. А він побачив мене.
Мене.
Здалося, подумала тоді й поспішила забратися подалі від берега. Наступного дня повернулася на звичне місце, вдаючи, що зайнята мозаїкою з мушель. За годину почула обережні кроки, що наближались. Він сидів за кілька метрів від мене й дивився.
Ми бачилися щовечора. Відстань зменшувалася. Довіра зростала. Я продовжувала гратися з піском, він продовжував дивитися на мене.
Одного тихого жовтневого вечора я торкнулася його руки.
Не солоною водою.
Душею.
А душа у хвилі щільна. Вона наче вузол усередині живота, коли тобі дуже страшно. Наче клубок у горлі, коли ти усміхаєшся, поки серце розривається на тисячу шматків.
Душа у хвилі важка.
Наче камінь.
Хлопчик відсмикнув руку й утік. Вперше мені стало соромно за себе.
І я стала меншою.
Протягом тижня поверталася на пляж, але він продовжував стояти осторонь і дивитися на мене.
З осудом.
За місяць від мене залишилося зовсім мало. Скромна калюжка, що заповнювала неглибокий слід ранкового бігуна. Небо відбивалося в мені зі здивуванням, чайки перестали з мене глузувати, а океан…
Він був зайнятий іншими справами.
І хлопчик прийшов. Зі скляною банкою в руках. Зібрав те, що від мене залишилося, і міцно притиснув до грудей.
— Тепер ти моя.
Ти моя.
Ці слова зігрівали мене недовго.
Знаєте, що було найстрашнішим?
Щоденна смерть на підвіконні.
Коли сонце нагрівало мою в’язницю настільки, що я перетворювалася на пару. А моя душа залишалася внизу, наче білий солоний наліт. З настанням ночі я сповзала вниз скляними стінками і завмирала в очікуванні наступного світанку.
— Пробач, — казало мені сонце.
Але воно не винне в тому, що воно — сонце. Воно лише робило свою роботу.
А хлопчик зрідка хвалився мною перед друзями.
— Це хвиля. Вона моя.
І вони разом сміялися з моєї розпластаної на дні душі.
Одного дня вітер перечепився об моє підвіконня. Не вірячи власним очам, запитав:
— Гей, хвиле, це ти?
— Так.
— Що трапилось? Чому ти така… маленька?
— Я не маленька. Я розміром зі свій дім.
— Але це не твій дім. Це брудна скляна банка.
— Ні, це мій дім, — уперто повторила я.
— Як скажеш, — пробурмотів вітер і полетів геть.
Наступного дня він повернувся і, нахабно гойдаючись на шторах, розповів про свої пригоди.
— Пам’ятаєш стару скелю? Вона питала про тебе. Нікому тепер почухати її старі камінці.
Я попросила передати їй привіт.
Після місяця наших розмов вітер сказав:
— Знаєш, сьогодні мій останній день тут. Повернуся за рік. Витримаєш?
Озирнувшись, я подивилася вглиб кімнати.
— Ні, — прошепотіла у відповідь.
— Я можу тобі допомогти, але буде боляче, — посерйознішав вітер.
— Більш, ніж зараз?
— Ні.
Легким рухом він зіштовхнув важку банку на бруківку.
Розбите вщент скло виблискувало, наче діаманти.
— Що далі? — запитала я у вітру.
— Довірся сонцю, — відповів він.
— Пробач, — сказало сонце й торкнулося мене своїми долонями.
Я відчувала, як моя душа повільно випаровується в його обіймах.
Не пам’ятаю, що було далі. Скільки часу я провела, ширяючи в повітрі. Скільки себе втратила дорогою. Скільки…
Неважливо.
Мільйоном маленьких крапель моя душа падала вниз, в обійми океану. Він збирав їх одну за одною.
На світанку зграйка маленьких дельфінів почала лоскотати мене в боки.
— Гей, хвиле, годі спати.
Минув рік.
Я повернулася на берег і побачила хлопчика.
Він побачив мене.
Я розігналася й щосили розбилася об стару скелю.
Хлопчик зблід і втік із пляжу, стискаючи в руках нову скляну банку.