Скляна банка

Колись я була хвилею. Чорт забирай, якою ж гарною хвилею я була! Грайливою, вільною, непередбачуваною. Я не належала нікому в цьому світі. Навіть океану.

Він лише зітхав мені вслід, розгладжуючи свої зморшки плавниками дельфінів, що пропливали поруч.

— Життя тебе навчить, — шипіли чайки, гидливо струшуючи бризки з білих крил.

А я сміялася й мчала геть, услід за зграйкою врятованих мною риб.

Колись я була хвилею, яка намагалася стати дощем. Думаєте, це неможливо? Треба як слід розігнатися й щосили розбитися об найближчу скелю.

Трохи неприємно, але видовище того варте. Ти — це ти. Нескінченна кількість маленьких хвиль, що дрімають у мільйоні крапель, які виблискують на сонці. Старій скелі, на мій величезний подив, ця розвага подобалася.

Колись я була хвилею. Трохи пересиченою свободою після того, як уздовж і впоперек обійшла безкраю водну гладінь.

У чому мій сенс?

Дивні думки для хвилі, чи не так?

Поринувши в меланхолію, рахувала піщинки на безлюдному пляжі. Розставляла їх по місцях. Їхній хаос бездоганний. Але це вже інша історія. Історія піску.

Одного дня я побачила хлопчика. А він побачив мене.

Мене.

Здалося, подумала тоді й поспішила забратися подалі від берега. Наступного дня повернулася на звичне місце, вдаючи, що зайнята мозаїкою з мушель. За годину почула обережні кроки, що наближались. Він сидів за кілька метрів від мене й дивився.

Ми бачилися щовечора. Відстань зменшувалася. Довіра зростала. Я продовжувала гратися з піском, він продовжував дивитися на мене.

Одного тихого жовтневого вечора я торкнулася його руки.

Не солоною водою.

Душею.

А душа у хвилі щільна. Вона наче вузол усередині живота, коли тобі дуже страшно. Наче клубок у горлі, коли ти усміхаєшся, поки серце розривається на тисячу шматків.

Душа у хвилі важка.

Наче камінь.

Хлопчик відсмикнув руку й утік. Вперше мені стало соромно за себе.

І я стала меншою.

Протягом тижня поверталася на пляж, але він продовжував стояти осторонь і дивитися на мене.

З осудом.

За місяць від мене залишилося зовсім мало. Скромна калюжка, що заповнювала неглибокий слід ранкового бігуна. Небо відбивалося в мені зі здивуванням, чайки перестали з мене глузувати, а океан…

Він був зайнятий іншими справами.

І хлопчик прийшов. Зі скляною банкою в руках. Зібрав те, що від мене залишилося, і міцно притиснув до грудей.

— Тепер ти моя.

Ти моя.

Ці слова зігрівали мене недовго.

Знаєте, що було найстрашнішим?

Щоденна смерть на підвіконні.

Коли сонце нагрівало мою в’язницю настільки, що я перетворювалася на пару. А моя душа залишалася внизу, наче білий солоний наліт. З настанням ночі я сповзала вниз скляними стінками і завмирала в очікуванні наступного світанку.

— Пробач, — казало мені сонце.

Але воно не винне в тому, що воно — сонце. Воно лише робило свою роботу.

А хлопчик зрідка хвалився мною перед друзями.

— Це хвиля. Вона моя.

І вони разом сміялися з моєї розпластаної на дні душі.

Одного дня вітер перечепився об моє підвіконня. Не вірячи власним очам, запитав:

— Гей, хвиле, це ти?

— Так.

— Що трапилось? Чому ти така… маленька?

— Я не маленька. Я розміром зі свій дім. 

— Але це не твій дім. Це брудна скляна банка.

— Ні, це мій дім, — уперто повторила я.

— Як скажеш, — пробурмотів вітер і полетів геть.

Наступного дня він повернувся і, нахабно гойдаючись на шторах, розповів про свої пригоди.

— Пам’ятаєш стару скелю? Вона питала про тебе. Нікому тепер почухати її старі камінці.

Я попросила передати їй привіт.

Після місяця наших розмов вітер сказав:

— Знаєш, сьогодні мій останній день тут. Повернуся за рік. Витримаєш?

Озирнувшись, я подивилася вглиб кімнати.

— Ні, — прошепотіла у відповідь.

— Я можу тобі допомогти, але буде боляче, — посерйознішав вітер.

— Більш, ніж зараз?

— Ні.

Легким рухом він зіштовхнув важку банку на бруківку.

Розбите вщент скло виблискувало, наче діаманти.

— Що далі? — запитала я у вітру.

— Довірся сонцю, — відповів він.

— Пробач, — сказало сонце й торкнулося мене своїми долонями.

Я відчувала, як моя душа повільно випаровується в його обіймах.

Не пам’ятаю, що було далі. Скільки часу я провела, ширяючи в повітрі. Скільки себе втратила дорогою. Скільки…

Неважливо.

Мільйоном маленьких крапель моя душа падала вниз, в обійми океану. Він збирав їх одну за одною.

На світанку зграйка маленьких дельфінів почала лоскотати мене в боки.

— Гей, хвиле, годі спати.

Минув рік.

Я повернулася на берег і побачила хлопчика.

Він побачив мене.

Я розігналася й щосили розбилася об стару скелю.

Хлопчик зблід і втік із пляжу, стискаючи в руках нову скляну банку.