Глава 7

Кожна людина приходить в наше життя з певною ціллю. Хтось прагне перетворити наше життя на рай, а хтось — на пекло. Проте, як відомо, кожна людина, не в залежності від її статусу і ролі, вже давно навчилася приховувати власні емоції. Починаючи нові знайомства, ми ніколи не можемо достеменно знати чим закінчиться та чи інша історія. В казки про принців і принцес вірять лише діти, а ми з вами вже давно виросли й знаємо, що люди, можливо, й схожі на відкриті книги. Та літери, написані на їхніх сторінках, нам не зрозумілі. Здається, наче існує два паралельні світи, в яких люди хоч і говорять однаковою на перший погляд мовою, проте давно не можуть правильно трактувати одне одного.

Кожен говорить, що він святий, маючи за спиною сотню гріхів, але не кожен говорить про святість іншого, не знаючи його. Ми думаємо, що слова людини про себе, завжди істинні. Вона ж говорить, що найдобріша з усіх живих істот, що колись жили на Землі. Та й голос... Хіба такій людині можна не повірити? А якщо людина вважає святими інших... Вона точно Бог... Якщо, звичайно, не заклятий егоїст.

Ми часто любимо солодкі слова, або слова, які дарують нам миті задоволення. Можливо, саме через це в більшості випадків помиляємося... Не завжди мед, який нам дають скуштувати, солодкий, не завжди отрута отруює одразу. Іноді потрібен час...

Одного разу помилившись, ми відмовляємося від щастя, бо боїмося, що це обман. А щодо самої брехні, то швидше за все просто віримо в те, що вона здатна принести нам щастя.

Роман довго стояв у вже не такому привітному коридорі навчального закладу. Він тримав в руках папірець з домашньою адресою Євангеліни. Часом хлопець відводив погляд у бік виходу, думаючи над тим, що, можливо, Аня мала рацію, коли говорила, що його прихід не змінить її життя на краще. Та потім знову з'являлося бажання поїхати за цією адресою. Через хвилин п'ять хлопець наважився на цю поїздку і викликав таксі.

Коли він нарешті вийшов на подвір'я університету, то дихати стало набагато легше. Так, можливо, це вплив свіжого повітря... Але це додало йому впевненості в тому, що його рішення правильне. Знайти необхідний автомобіль виявилося не так вже й важко, та й чекати не знадобилося так довго, як іноді буває. Жовте авто вже стояло навпроти через дорогу і просто чекало, коли він туди сяде.

Хлопець швидко пішов туди. Зовсім він пройшов подвір'я університету й опинився на тонкій стежці. Тепер від автомобіля юнака відділяли лише якісь лічені кроки й пішохідний перехід. Ось він вже на місці.

В автомобілі сидів водій середніх років, який нервово курив сигарету. Якоїсь миті хлопець вкотре пошкодував, що не має власного транспорту, адже щось підказувало, що поїздка буде не з найприємніших. Салон автомобіля жахливо смердів тютюновим димом, від чого часом становилося бридко. Мабуть, про комфорт клієнта водій не чув. Роман подумав: "І де те таксі, на якому ми приїхали до університету? Там хоч і була Христина, але пахло парфумами, а не тютюном". Дивно, але компанія сестри не завжди погана, як може здаватися.

Водій поглянув на пасажира. Він не міг не помітити прискіпливого погляду юнака, що оцінював його автомобіль. Сказати, що подібні люди викликали у водія відразу, то означає збрехати. Швидше за все вони просто не викликали довіри. Та й хіба дарма? Майже кожна підозра варта уваги... Чоловік зробив ще одну затяжку диму, після якої аж кашлянув, а потім, відсторонивши сигарету вбік, запитав:

— Куди їдемо?

Роздуми Романа перебилися цим на перший погляд таким простим запитанням. Здавалося, що може бути простішим, ніж сказати останній пункт, де ти хочеш опинитися. Мабуть, нічого, якщо ти хоча б знаєш місце, куди їдеш, причину поїздки й, що найважливіше, слова, які при цьому говоритимеш. Сам же Роман цього просто не знав. Він не знав, про що можна говорити з майже незнайомою дівчиною і навіщо їде до неї. "Щоб переконатися, що з нею все добре..." — звучало в його голові. Але погодьтеся, що це недостатня причина для того, щоб їхати в невідомому напрямку. Коли водій ще раз повторив своє запитання, то хлопець простягнув папірець, сказавши:

— Відвезіть мене за цією адресою...

Водій швидко взяв до рук папірець і пробіг очима по адресу. Єдине, що спало на думку, — цей хлопець не заплатить. Він добре знав і той район і той будинок. Навряд чи люди, які часом працюють в нічні зміни, щоб прогодувати родину, мають купу боргів, стануть кататися на таксі. Тому чоловік лише іронічно запитав:

— Друже, в тебе є чим заплатити за цю поїздку? Можливо, ти краще б поїхав на більш бюджетному варіанті? Як ти ставишся до автобусів, метро, тролейбусів, наприклад?

Він ні в якому разі не збирався образити юнака, що сидів в його автомобілі, проте й працювати задарма не міг і не бажав. Романа жахливо розгнівали слова, сказані водієм, який навіть не знає хто перед ним. Якоїсь миті йому захотілося не просто грубо відповісти, але й вдарити цього чоловіка по голові чимось тяжким. Проте натомість він просто закотив очі й роздратовано усміхнувся, сказавши:

— Якби я не міг розраховуватись, то навряд би захотів викликати таксі... Погодьтеся, хіба ні?

Що може бути кращим сарказму і риторичних запитань? Аж нічого... 
Водій лише засміявся. Зазвичай, коли таких своєрідних "аферистів" нарешті розпізнають, то вони тікають швидше, ніж встигнеш щось сказати, а тут... Рідкісний випадок... Чоловік за кермом з усмішкою сказав:

— Звичайно, кожен говорить, що в нього є гроші, коли хоче проїхатися задарма... Я вас знаю... Ви такі...

Хлопець закотив очі, а потім відкрив гаманець і дістав звідти п'ятсот гривень. Простягнувши їх чоловікові, сказав:

— Решти не потрібно... Вважайте, що це плата за те, щоб наша мила бесіда не продовжувалася... І... Звичайно, за те, щоб ваша гарна цигарка опинилася за межами салону цього прекрасного автомобіля...

Дивно, проте те, що для декого вже непогані гроші, для іншого несуттєві витрати. Чоловік взяв гроші до рук, а потім спробував їх перевірити на світлі. Раптом вони підробні. Після цього він поклав купюру до кишені й зробив фінальну затяжку. А сам Роман після короткої паузи запитав: