Глава 5

Здавна люди ділилися на два типи: тих, які були хранителями чужих секретів, і тих, що приховували власні. Що перші, що другі були однаково небезпечними. Від того, хто знає багато чужих секретів, можна було очікувати чого завгодно, як в хорошому, так і в поганому сенсі, а від тих, що мають свої, завжди варто чекати несподіванок, адже їхні секрети неодмінно затьмарять і життя оточуючих.

Членів сім'ї Романа Андрієнка було складно розділити на ці два типи. На перший погляд кожен з них в одній і тій самій ситуації міг бути одночасно і хранителем чужих секретів, і ховати власні. Та це лише на перший погляд. Так голова сімейства — Анжеліка Андрієнко — виступала хранителькою чужих секретів, але виключно тому, що їй необхідно було зберегти свої, а, отже, її майже зі стовідсотковою ймовірністю можна було віднести до другої групи. Кожен шукає свої способи сховати секрети, хіба ні? Батько Романа — Володимир Андрієнко — більше маніпулятор. Його секрети мізерні й грозять йому хіба що незначним штрафом за порушення правил дорожнього руху чи водіння в нетверезому стані, а от те, що він знає про інших — це чудова зброя, яка все ще дозволяє йому зберегти шлюб, а разом з тим і власне положення у місті. Христина Андрієнко вже давно припинила бути просто дочкою, яка бездумно витрачає гроші, "чесно" зароблені мамою. І з кожним днем її роль в сім'ї росте. Дівчина не просто береже чужі секрети, а вчиться шукати з того вигоду, а вона, повірте мені, завжди знайдеться. Що стосується Романа, то часом він і сам не знає чиїх секретів він знає більше: своїх чи чужих, часом жити з цим надзвичайно складно.

Та разом з вищесказаним, якщо запитати в сусідів чи знайомих про те, що вони думають про сім'ю Андрієнків, то будь-хто з впевненістю скаже, що це зразкова сім'я. Ніхто не згадає ні про те, як кілька років тому мати мала стосунки з вдвічі молодшим за себе чоловіком, чи те, як батько скільки років сидить на шиї у своєї такої незалежної дружини, не маючи права голосу, чи те, що роблять діти в той час, поки батьки будуть власну імперію брехні. Ви спитаєте: як це вдається? Відповідь простіша, ніж вам може здатися. Все це ідеальна ілюзія, яку створюють ідеальні брехуни, в ній є лише одна закономірність: брехня породжує нову брехню і ніяк не інакше.

Настав новий день. Для когось він підготував нові надії, а для когось — розчарування. Цей день, як і кожен попередній, можна порівняти з грою, де кожен має свої ролі й можливості, з якими йде ва-банк, щоб отримати дорогоцінний приз. Ніхто до кінця не знає кому і що дістанеться, проте вірить у краще, розуміючи лише одну просту закономірність: результат гри залежить лише від кількості гравців і фортуни, в існування якої ніхто не вірить. Єдине, що всі можуть сказати достеменно, — гра триватиме доти, доки в ній залишатиметься хоча б один гравець. Щоранку буде все нова і нова партія. В якій ми так і не знатимемо хто переможець, а хто ні. Та поки розіграш триває, настає час прокидатися.

В сім'ї Андрієнків ранок не починається зі стандартного дзвінка будильника, до якого звикли більшість сімей, і навіть не з кави. Першою, як зазвичай, встає Анжеліка. Ні, вона не готує сніданок і тим більше не йде будити дітей. Ті вже занадто дорослі. Хоча й раніше, коли в цьому була потреба, вона цього не робила. Жінка приділяє час собі, вишукуючи в шафі наряд, який вона не одягала ще ніколи в житті і який би відповідав її сьогоднішньому настрою. Від шуму, який створила дружина, прокидається чоловік. Він спокійно одягає капці й іде до ванної з телефоном. Там він може сидіти й декілька годин поспіль, адже хто і що б не говорив, але в телефоні можна знайти багато цікавих речей. Хоча втратити сім'ю в телефоні теж можна, але хто про це подумає? Правильно, ніхто...

Зранку подружжя майже не розмовляє і в цьому немає нічого дивного, адже за стільки років вони вже давно стали чужими людьми, яким начхати одне на одного. Володимир вже давно знає про зраду дружини, але все замовчує, а Анжеліка знає, що живе не з дурнем, але все одно прикидається, що ніяких змін не відбулося. О восьмій годині ранку голова сімейства вже йде на роботу. Її не буде до вечора, а вдалого робочого дня ніхто не побажає. А Володимир мочки одягнеться і піде в невідомому напрямку. Як він сам полюбляє говорити: "Я йду, щоб продати чергову історію, в котру повірять всі, але водночас не повірить ніхто".

Що стосується молодшого покоління сім'ї Андрієнків, то вони, як і будь-які майбутні спадкоємці чималого статку, доволі часто ранок зустрічають не вдома. Хоча сьогоднішній день був винятком, адже що брат, що сестра були вдома о такій чи то ранній, чи то пізній порі. Першою прокинулася Христина. Найперше, що завжди робила дівчина, коли залишалася вдома — це перевіряла чи вдома брат. Сьогоднішній ранок не став виключенням, вона встала і пішла в кімнату до хлопця. Відчинивши двері, дівчина без жодних докорів сумління зайшла в приміщення. Побачивши брата в ліжку, Христина лише усміхнулася, тихо сказавши:

— Цікаво о котрій годині ти прийшов? Чи, можливо, цієї ночі тобі ніхто не дав?

Від цих слів дівчина засміялася, хоча швидко прийшла до тями, зробивши серйозний вираз обличчя. Христина увімкнула світло, а потім сіла на край ліжка, провівши рукою по руці брата, сказала:

— Любий братику, настав час прокидатися...

Проте таке звернення не викликало жодної реакції й з вуст дівчини пролунало:

— Бачу з тобою не можна по хорошому...

На мить вона встала з ліжка, стала навпроти брата і скинула білосніжну ковдру, якою був вкритий брат, а потім крикнула:

— Рома, прокидайся!

З вуст хлопця пролунало:

— Не чіпай мене, дай поспати!

Він навіть не розплющив очі, що жахливо злило її, адже вона любила завжди бути в центрі уваги. Христина скинула ковдру на підлогу, а потім сказала:

— Ну можеш звичайно не прокидатися... Там прийшла Віра. Вона жахливо хоче поговорити про те, що було між вами тієї ночі, коли ти...

Роман перевернувся на бік, холодно сказавши:

— Мене це не цікавить! Не знаю ніякої Віри!