Ми ще зустрінемося

Глава 3

Останні десять днів минули надто швидко.

Ми намагалися не говорити про від’їзд.

Намагалися жити так, ніби попереду ще ціле літо.

Щоранку Максим приходив до мене. Ми снідали на лавці біля будинку, каталися містом, ходили до озера, дивилися фільми до пізньої ночі й довго стояли біля мого під’їзду, не бажаючи прощатися навіть до ранку.

Але коробок у його квартирі ставало дедалі більше.

Полички порожніли.

Зі стін зникли фотографії.

Його кімната, де ми провели стільки часу, поступово ставала чужою.

За день до від’їзду я сиділа на підлозі серед напівзакритих коробок і дивилася, як Максим складає речі в рюкзак.

— Ти береш три чорні футболки, — сказала я.

— Вони різні.

— Вони однакові.

— Одна трохи темніша.

— Максиме, вони всі чорні.

Він підняв одну футболку й уважно оглянув.

— Ця точно особлива.

— Чим?

— Ти була в ній, коли вперше мене поцілувала.

Я замовкла.

Він усміхнувся, але в його очах не було радості.

— Тоді бери, — тихо сказала я.

Максим склав футболку і поклав її зверху.

Я обвела поглядом кімнату.

На столі залишився старий фотоапарат. Той самий, який колись належав його дідусеві й майже не працював.

— Чому ти його не спакував?

— Він твій.

— Що?

Максим підійшов до столу, взяв фотоапарат і простягнув мені.

— Я полагодив його.

— Ти ж казав, що він не працює.

— Працює. Просто треба було замінити кілька деталей.

Я обережно взяла фотоапарат у руки.

Він був важчий, ніж я очікувала.

— Я не можу його взяти.

— Можеш.

— Це пам’ять про твого дідуся.

— Саме тому хочу, щоб він був у тебе.

— Максиме…

— Ти казала, що хочеш фотографувати історії.

Він торкнувся пальцями ремінця.

— Почни з нашої.

У горлі з’явився болючий клубок.

— Я не хочу, щоб наша історія закінчувалася.

— Вона не закінчується.

— Ти не можеш цього знати.

— Не можу.

Максим сів поруч зі мною.

— Але ми можемо спробувати.

— Відстань усе змінює.

— Можливо.

— Ти заведеш нових друзів. Я вступлю до університету. У нас буде різне життя.

— Так.

— І що тоді?

— Тоді будемо знайомитися заново.

Я подивилася на нього.

— Щодня?

— Якщо знадобиться.

Він узяв мою руку.

— Софіє, я не хочу давати тобі красивих обіцянок. Не хочу казати, що все буде легко.

— Бо не буде.

— Не буде.

— Тоді чому ти такий спокійний?

— Я не спокійний.

Він притиснув мою долоню до своїх грудей.

Його серце билося швидко.

— Я просто не хочу, щоб останнє, що ти запам’ятала, був мій страх.

Я не витримала.

Обійняла його так сильно, ніби могла втримати.

Максим притиснув мене до себе.

Ми довго сиділи мовчки.

Без жартів.

Без слів.

Тільки слухали дихання одне одного.

— Залишся сьогодні, — прошепотів він.

Я кивнула.

Тієї ночі ми не спали.

Лежали на підлозі серед коробок, дивилися старі фотографії й згадували дитинство.

Як він штовхнув мене в калюжу у другому класі.

Як я зіпсувала його виступ на шкільному святі.

Як ми вперше втекли гуляти після десятої вечора.

Як Максим носив мій рюкзак, коли я зламала руку.

— Ти тоді всім казав, що це твій рюкзак, — згадала я.

— Він був рожевий.

— Саме тому всі тобі вірили.

— Мені було десять. Я був упевненим у собі.

Я засміялася.

Максим дивився на мене, не відводячи очей.

— Що?

— Запам’ятовую.

— Не треба так говорити.

— Добре.

Він забрав пасмо волосся з мого обличчя.

— Тоді просто дивлюся.

Ближче до світанку ми вийшли на балкон.

Місто ще спало.

Небо повільно світлішало, а повітря було прохолодним.

Я стояла в його светрі, загорнувши рукави навколо долонь.

Максим обіймав мене зі спини.

— Усе почалося після випускного, — сказала я.

— Ні.

— А коли?

— Коли ти в першому класі поділилася зі мною яблуком.

— Я не пам’ятаю.

— А я пам’ятаю.

— Ти закохався в мене через яблуко?

— Воно було смачне.

Я тихо засміялася.

Потім стало сумно.

— Завтра тебе тут не буде.

— Уже сьогодні.

Я заплющила очі.

— Не виправляй мене.

— Пробач.

— І не вибачайся постійно.

— Добре.

Ми знову замовкли.

Сонце піднімалося над дахами.

Наше останнє спільне літо закінчувалося.

На вокзалі було надто людно.

Хтось поспішав до потяга, хтось обіймав рідних, діти плакали, валізи стукали по плитці.

Мене дратувало, що для всіх навколо це був звичайний день.

Ніби світ не мав зупинитися тільки тому, що Максим їде.

Його батьки вже поклали речі у вагон.

До відправлення залишалося десять хвилин.

Я стояла поруч і стискала ремінець фотоапарата.

— Напишеш, коли приїдеш? — запитала я.

— Одразу.

— Не забудь.

— Не забуду.

— І не загуби зарядку.

— Софіє.

— Що?

— Ти вже втретє це кажеш.

— Бо ти постійно все губиш.

— Я візьму нову.

— Це не те саме.

Максим усміхнувся.

Я знала, що говорю дурниці.

Але якщо зупинюся, почну плакати.

На платформі оголосили посадку.

Його мама підійшла до мене й міцно обійняла.

— Приїжджай до нас, — сказала вона.

— Обов’язково.

Я не знала, чи справді це станеться.

Його батько потис мені руку, а потім теж обійняв.

— Бережи себе.

— Ви теж.

Вони зайшли до вагона.

Максим залишився.

Ще на кілька хвилин.

Ще на кілька вдихів.

— Ти маєш іти, — сказала я.

— Знаю.

Але він не рухався.

— Максиме.

— Я не можу.

Уперше його голос затремтів.

Я подивилася на нього й побачила, що він теж ледь стримує сльози.

Тоді моя удавана сила зникла.