Перший поцілунок

Глава 2

Три дні ми не розмовляли.

Для інших це могло б здатися дрібницею.

Люди сваряться, ображаються, не відповідають на повідомлення, а потім роблять вигляд, ніби нічого не сталося.

Але ми з Максимом ніколи не мовчали так довго.

Навіть у дитинстві, коли він випадково зламав мою улюблену ляльку, я пробачила його до вечора. Коли я розповіла його мамі, що він прогулював тренування, він злився рівно пів дня.

Між нами завжди все було просто.

До цього літа.

Я кілька разів відкривала наше листування.

Останнім повідомленням було його коротке:

«Ти вдома?»

Він написав того вечора, коли я пішла від нього.

Я прочитала.

Не відповіла.

Наступного дня він надіслав ще одне:

«Нам треба поговорити».

Потім:

«Будь ласка».

Я не відповіла й на це.

Хотіла, щоб він зрозумів, як це — залишатися в невідомості.

Хотіла, щоб йому теж було боляче.

Але чомусь боляче було лише мені.

Я сиділа на підвіконні, притискаючи коліна до грудей, і дивилася на його будинок.

У вікні навпроти горіло світло.

Максим був удома.

Можливо, так само дивився сюди.

А можливо, вже збирав речі й думав про нове життя, у якому для мене не залишилося місця.

Від цієї думки стало важко дихати.

Я відклала телефон і спробувала читати, але вже втретє перечитала один і той самий абзац, не розуміючи жодного слова.

У двері тихо постукали.

— Можна? — запитала мама.

— Так.

Вона зайшла з чашкою чаю і поставила її на стіл.

— Ти вже кілька днів ходиш, як грозова хмара.

— Усе нормально.

— Софіє.

Я зітхнула.

Мама сіла поруч.

— Посварилися?

Я не питала, звідки вона знає.

У нашому дворі новини поширювалися швидше, ніж в інтернеті.

— Він їде, — сказала я.

— Знаю.

Я різко повернулася до неї.

— І ти теж знала?

— Його мама сказала мені кілька днів тому.

— Чудово. Виходить, останньою дізналася тільки я.

— Можливо, Максим просто не знав, як тобі сказати.

— Усі його виправдовують.

— Я не виправдовую. Він мав сказати.

Мама взяла мене за руку.

— Але іноді люди мовчать не тому, що їм байдуже. А тому, що їм страшно.

— Він не виглядав наляканим.

— А ти завжди виглядаєш наляканою, коли тобі страшно?

Я промовчала.

— Ти сердишся не лише через те, що він не сказав, — продовжила мама.

— А через що ще?

Вона ледь усміхнулася.

— Це вже тобі краще знати.

Наступного ранку я прокинулася від дивного стуку.

Спочатку подумала, що хтось ремонтує балкон.

Потім почула знову.

Тук.

Пауза.

Тук.

Я підійшла до вікна.

Максим стояв унизу і кидав дрібні камінці в мою шибку.

— Ти нормальний? — крикнула я, відчинивши вікно.

Він підняв голову.

— Нарешті.

— Ти можеш розбити скло.

— Я обережно.

— Іди додому.

— Не піду.

— Тоді стій.

Я вже хотіла зачинити вікно, коли він сказав:

— Софіє, я сьогодні їду.

Усе всередині похололо.

— Що?

— Не назавжди. З татом до Києва. Оформляти документи. Повернуся ввечері.

Я видихнула.

Занадто помітно.

Максим це побачив.

— Ти подумала, що я їду зовсім?

— Нічого я не подумала.

— Звісно.

— Чого ти хочеш?

— Поговорити.

— Ми вже поговорили.

— Ні. Ти накричала на мене і пішла.

— Бо ти брехав.

— Я не брехав.

— Ти приховував правду.

— Добре. Приховував.

Він засунув руки в кишені.

— Але я не хочу поїхати ось так.

— Як?

— Коли ти мене ненавидиш.

— Я тебе не ненавиджу.

Слова вирвалися занадто швидко.

Максим підняв брови.

Я стиснула губи.

— Вийдеш? — тихо запитав він.

Я мала сказати ні.

Мала зачинити вікно, повернутися в ліжко й далі ображатися.

Натомість через десять хвилин уже спускалася сходами.

Максим чекав біля під’їзду.

Без велосипеда.

Без звичної усмішки.

— Куди підемо? — запитала я.

— На стадіон.

— Знову?

— Там усе почалося.

— Що саме?

Він подивився на мене, але не відповів.

Уранці стадіон був порожнім.

Сонце тільки піднімалося, трава ще блищала після нічної роси, а старі лави були холодними.

Ми сіли на те саме місце, де були після випускного.

Максим нахилився вперед, спершись ліктями на коліна.

Я чекала.

Він мовчав.

— Ти сам хотів поговорити, — не витримала я.

— Я знаю.

— Тоді говори.

Максим провів руками по обличчю.

— Ми дізналися про переїзд ще до випускного.

— Це я вже знаю.

— Тато погодився майже одразу. Мама теж. Для них це шанс почати все спочатку.

— А для тебе?

— Я не хочу їхати.

Я завмерла.

Уперше він сказав це вголос.

— Чому тоді не залишишся?

— Тому що мені вісімнадцять. У мене немає ні роботи, ні квартири, ні плану. Я навіть не вступив сюди.

— Ти міг би вступити наступного року.

— І де жити?

— Можна щось придумати.

— Софіє.

Його голос був тихим.

— Я все продумав. Повір. Я шукав варіанти.

— Значить, ти просто змирився?

— Ні.

Він повернувся до мене.

— Я намагаюся не зламатися.

У його очах не було звичної впевненості.

Тільки втома.

І страх.

Мама мала рацію.

Просто я не хотіла цього бачити.

— Чому ти мені не сказав? — запитала я вже спокійніше.

— Тому що знав, як ти подивишся на мене.

— Як?

— Ось так.

— Як саме?

— Ніби я вже поїхав.

Я відвела погляд.

— Ти поїдеш.

— Але я ще тут.

— На кілька тижнів.

— Саме тому я мовчав.

Він стиснув руки.

— Хотів хоча б трохи пожити нормально. Без відліку. Без того, щоб кожен наш день був останнім.