Останнє літо

Глава 1

Кажуть, після випускного все змінюється.

Люди роз’їжджаються по різних містах, вступають до університетів, знаходять нових друзів і поступово забувають тих, із ким сиділи за однією партою одинадцять років.

Я ніколи в це не вірила.

Принаймні до того вечора.

Шкільний стадіон майже спорожнів. Ще годину тому тут грала музика, хтось танцював просто на футбольному полі, дівчата фотографувалися у святкових сукнях, а хлопці робили вигляд, що їм зовсім не сумно прощатися зі школою.

Тепер залишилися лише зім’яті серветки, кілька порожніх пластикових стаканчиків і жовте світло ліхтарів.

Я сиділа на верхній лаві старої трибуни, притискаючи до колін світлу сукню.

Туфлі я зняла ще пів години тому. Ноги боліли, зачіска майже розпалася, а від макіяжу, над яким мама чаклувала цілий ранок, залишилися тільки чорні сліди під очима.

І все одно я почувалася щасливою.

Трохи сумною.

Трохи наляканою.

Але щасливою.

— Ти втекла з власного випускного?

Я навіть не здригнулася.

Голос Максима я впізнала б серед сотні інших.

— Не втекла, — відповіла я, дивлячись на порожнє поле. — Просто відпочиваю.

Він піднявся сходами і сів поруч, простягаючи мені пляшку води.

На ньому все ще була біла сорочка, але краватку він давно зняв, а верхні ґудзики розстебнув. Темне волосся розтріпалося, ніби він кілька разів провів по ньому рукою.

Знаючи Максима, так і було.

— Тебе мама шукає, — сказав він.

— Уже?

— Вона сказала, що дає тобі ще двадцять хвилин, а потім викликає поліцію, рятувальників і, можливо, армію.

Я засміялася.

— Схоже на неї.

— Вона хвилюється.

— Вона завжди хвилюється.

Максим повернувся до мене.

— А ти?

— Що я?

— Хвилюєшся?

Я покрутила пляшку в руках.

Могла б пожартувати. Сказати, що хвилююся тільки через вступні іспити чи через те, що завтра доведеться повертати сукню в прокат.

Але Максим знав мене надто добре.

Ми жили в сусідніх будинках із самого дитинства. Разом ходили до школи, разом робили домашні завдання, разом прогулювали математику і ділили одну парасолю, коли починався дощ.

Він знав, коли я брехала.

Тому я не стала.

— Дуже.

Максим нічого не відповів.

Просто сидів поруч.

Саме за це я його любила.

Тоді мені ще здавалося, що любила як друга.

— Усі так радіють, — продовжила я. — Наче попереду обов’язково буде щось прекрасне. Університети, нові міста, доросле життя…

— А ти думаєш, що буде навпаки?

— Я думаю, що все може піти не так.

— Софіє, у тебе навіть бутерброди в рюкзаку лежать у правильному порядку. У тебе нічого не може піти не так.

Я штовхнула його плечем.

— Це називається організованість.

— Це називається дивно.

— А ти їв мої дивні бутерброди.

— Бо я хороший друг.

Він вимовив це легко.

Хороший друг.

Чомусь ці слова відгукнулися в мені несподіваним смутком.

Можливо, через випускний.

Або через те, що вже за два місяці я мала переїхати до іншого міста.

Ми більше не будемо бачитися щодня.

Не будемо зустрічатися біля під’їзду о восьмій ранку.

Він не забиратиме в мене навушник дорогою до школи.

Я не нагадуватиму йому про контрольні.

Уперше за все наше життя в нас мало з’явитися щось окреме.

— Давай пообіцяємо, — раптом сказала я.

— Що саме?

— Провести це літо разом.

Максим трохи нахилив голову.

— Ми й так завжди проводимо літо разом.

— Ні. Цього разу по-справжньому. Не сидіти вдома. Не казати, що зустрінемося завтра. Не відкладати нічого.

Він дивився на мене так уважно, що я відвела очі.

— Хочу, щоб у нас залишилося щось хороше, — тихо додала я. — Перед тим як усе зміниться.

Кілька секунд він мовчав.

А потім простягнув руку.

— Домовилися.

Я вклала долоню в його.

Його пальці були теплими.

Ми сотні разів трималися за руки в дитинстві. Переходили дорогу, бігли через парк, ховалися від старших хлопців.

Але цього разу все відчувалося інакше.

Ніби я вперше помітила, що його долоня стала більшою за мою.

Що його голос став нижчим.

Що він більше не був тим худим хлопчиком із розбитими колінами, який колись пообіцяв одружитися зі мною, якщо до тридцяти років ми нікого не знайдемо.

Я швидко забрала руку.

— Двадцять хвилин майже минули, — сказала я.

Максим ледь усміхнувся.

— Боїшся армії?

— Мами.

— Справедливо.

Він підвівся і простягнув мені туфлі.

— Ходімо, Попелюшко.

— Попелюшка втратила одну туфельку.

— Ти ледве не втратила дві.

— Зате я не залишилася без карети.

— Не впевнений, що мій велосипед можна назвати каретою.

Я завмерла.

— Ти приїхав на велосипеді?

— Так.

— У костюмі?

— Не всім подарували машину на випускний.

— Максиме, я в сукні.

— Я помітив.

Він сказав це тихіше, ніж попередні слова.

Мій погляд мимоволі зустрівся з його.

На одну коротку мить між нами стало надто тихо.

Потім Максим відвів очі і спустився сходами.

— Можеш сидіти на рамі.

— Я впаду.

— Я тебе зловлю.

— Ти будеш за кермом.

— Тоді впадемо разом.

Ми їхали додому майже порожніми вулицями.

Я сиділа на рамі велосипеда, однією рукою притримувала сукню, а другою трималася за кермо.

Максим був зовсім близько.

Його груди торкалися моєї спини щоразу, коли він натискав на педалі сильніше.

— Не так швидко! — крикнула я, коли ми з’їхали з невеликого схилу.

— Ти сама хотіла пригод!

— Я хотіла провести літо разом, а не померти в першу ніч!

Він засміявся.

Вітер бив в обличчя, пахнув нічною прохолодою, травою і димом від чиєїсь далекої ватри.

Я теж засміялася.

Голосно.

Вільно.

Так, як не сміялася вже давно.

Місто здавалося іншим.