ТЦК

В чоловіка був гарний настрій – сьогодні йому дали премію і він саме домовлявся з друзями відмітити цю знаменну подію. Адже за короткий строк він встиг показати свою цінність начальству і останнє оцінило його знання. Хоч колеги називали його кар’єристом, проте він не зважав, адже людська заздрість завжди буде. Що ж тепер нічого не робити і забитися в куточок?

Отож він йшов вулицею, друкуючи повідомлення своїм друзякам, на обличчі грала задоволена посмішка. І раптом: «Стій!» Він зупинився, але за секунду продовжив рух, бо вирішив, цей вигук адресувався не йому. «Стій!» – прозвучало повторно. Власник гарного настрою миттєво повернувся до реальності і боковим зором побачив чоловіка з папкою. Святковий настрій зник в невідомому напрямку і звідти ж прийшло рішення – втікати, не озираючись. Він чкурнув з усієї сили – позаду почулися чиїсь кроки, але озиратися не було коли – треба було маневрувати між людьми і транспортом. Тому він прискорився. Він біг, біг і біг. В якийсь момент втратив лік часу. Скільки він вже біжить? Скільки триватиме переслідування? І чим все закінчиться? Раптом молодик зрозумів, що звуків позаду нього вже немає. І не тільки позаду нього. Звуків взагалі немає. І не тільки звуків. Він прибіг кудись, де немає нічого! Невже він так довго біг, що втратив орієнтир. Він пам’ятав вулиці до певного моменту, сигнали машин і здивовані погляди людей, яких він мало не збивав з ніг, втікаючи від представника ТЦК.

Коли це усвідомлення прийшло, бігун різко зупинився, озирнувся – навколо не було нічого, лише туман, який мов вата, поглинав всі звуки. Він пройшов вперед на кілька десятків метрів – нічого, потім назад – нічого. Він крутився навколо своєї осі і нічого не міг зрозуміти, куди він прибіг? Чи точніше, куди він втік? Він заплющив очі – не допомогло, почав кричати – з тим же ефектом? Він згадав роботу, де тільки все почало складатися на його користь, він тільки відчув свою потрібність і мав сміливість розмріятися, що скоро він вибереться з бідності і заживе так як завжди хотів. Але цей клятий тцкашник все зіпсував. А може не було ніякого ТЦК? Хоча ні, він був. «Я так довго втікав, що навіть забув, навіщо я це роблю. Страх зіграв зі мною поганий жарт. Краще б я не втікав, пішов у воєнкомат. Там хоч все зрозуміло. А тут лише туман і пустка і, як звідси вибратися, невідомо?» – невеселі думки приходили в голову бігуну, він не знав як зарадити собі в цій ситуації.

Йому прийшла в голову думка про те, що він не пам’ятає, щоб на околицях міста був такий пустий простір, хоча місто і все, що його оточує, він знав прекрасно. Але такого місця у його пам’яті не було. В молодика почалася паніка і в голову полізли тисячу запитань. Перше – де йому заночувати? Він почав бігати і кричати в надії, що його хтось почує. Але навколо не було нікого. Він в цілковитому відчаї сів на землю, торкнувся її руками. Вона була тепла і це здивувало чоловіка. Її вкривав шар м’якої трави. Він зняв шар трави на ділянці навколо себе, трохи втрамбував, і заліз під неї. Йому стало неймовірно тепло. Він скрутився калачиком і блаженно заснув.

Його розбудив крик ворона. Він миттєво підскочив, але подумав, що то був сон. Однак каркання повторилося. Хлопець протер очі і підвівся на ноги. Йому здалося, що він побачив силует в повітрі. Він пішов за своїм видінням. Але птах виявився реальним. Він раптово вилетів з туману і почав каркати що є сили і кружляти над молодиком. Ніби хотів йому щось сказати, але той не міг зрозуміти, що саме.

– Чого тобі треба?

Питання поставлене вголос, справило враження на ворона і той полетів вперед. Чоловік пішов у тому ж напрямку. Скільки він йшов невідомо. Скрізь був туман, але не було холодно. Також не було відчуття голоду. Він йшов і йшов, аж поки ворон не зупинився і не сів на гілку. Потім злетів і полетів геть. Він знову залишився один. Озирнувшись він побачив, що туман тут не такий густий, є дерева, але вони якісь дивні. В них не було крон, одні стовбури, чомусь обгорілі. Він потроху розумів, куди потрапив. Повітря було важким, але не від воголості, а від небезпеки, яка давила зверху і відчувалася шкірою. Молодик  був радий, що вибрався з туману і хотів вже продовжити шлях, щоб знайти когось живого. Але раптом: «Стій!»

«Господи. Невже знов ТЦК? Але звідки їм тут взятися? Їх тут просто не може бути. Або я ще сплю». Він повільно підняв руки на всяк випадок і так само повільно повернувся. Перед ним стояв український військовий.

– Скажи «паляниця».

– Паляниця, полуниця, укрзалізниця…

– Досить, ти що контужений? З якої ти частини? Відповідай на запитання.

Підійшов інший військовий, порився в карманах незнайомця, дістав шеврон, показав тому, хто ставив запитання. Той полегшено видихнув і опустив зброю. З бліндажа вийшов третій. Але він був небагатослівний. Просто мовчки спостерігав за тим, що відбувається.

– Його підрозділ розбили.

– А ти значить вцілів?

– В сорочці народився. Голодний?

– Ні, я, я…– він не знав, що сказати. Звідки на ньому взялася військова форма, шеврон в кармані? За цей час, коли він йшов за вороном, він не помітив цього. Чи може він не звертав уваги? Але він втікав від ТЦК в брюках і футболці – він точно це пам’ятав.

Проте в нього не було вибору – треба було прийняти нову реальність, якщо він хоче вижити. Він вирішив косити під контуженого – «нічого знаю, не пам’ятаю, а як згадаю, то скажу».

Вони втрьох зайшли в бліндаж. Там було тепло, все акуратно стояло по своїх місцях. По кутках стояли імпровізовані ліжка, між ними – стіл, навколо було багато інших речей. Вони сіли за стіл, де вже сидів четвертий неговіркий солдат.