Глава 19. Тибет. Частина 2

Усе життя — це злети й падіння. І щоб зрозуміти, що зло ховається за кожним кутом, варто лише придивитися. Чамунда з’явилася в її очах. Щоразу її погляд палав червоним демонічним вогнем. Хотілося вірити, що хвороблива уява фанатиків — лише безлика випадковість, хвороба, спричинена їхнім вторгненням. Але чи можна назвати ілюзією потворне обличчя?

Хетевей покладався на нюх — запах часнику був усюди. Покладався на слух — клацання щелеп було таким чітким, що його неможливо було з нічим сплутати. Але він зовсім не хотів довіряти власним очам: ця реальність надто суперечила його уявленням.

Чи бачила Хассан Чамунду, він не знав, але скрізь відчував запах часнику та гнилої плоті. А ще вночі, коли всі чули лише гавкіт диких собак, він чув клацання щелеп і виття міфічних істот.

— Мені ввижається, — тихо сказав він й повільно видихнув, зосереджено дивлячись на камінь. Було моторошно і незрозуміло. Але Хетевея вже чекали, тож довелося рушати за Пасаном.

А ще потрібно було почати розмову, щоб прогнати власний страх.

— Якщо не секрет, яка це за рахунком внутрішня кора? Часто тут бували? — поправивши важкий рюкзак, Хетевей наздогнав гіда і опустив очі, ховаючись від снігового вихору. З гір раптово налетів крижаний вітер, і їх засипало снігом.

— Кора — це завжди більше, ніж просто похід, — Пасан розправив плечі. — Я ходжу, коли цього вимагає душа і коли велить обов’язок. Я вже не рахую, але точно понад п’ятдесят разів.

Хетевей примружився. Він не питав, звідки взяли цього гіда — особистість була цікава, а знань у нього не бракувало.

— Дорога буде дуже небезпечною, — попередив Пасан. — Для нас.

Це була не просто експедиція — цілий світ ховався серед похмурих скель, а гонитва за владою вже розпочалася. Індійські тамплієри були найближче. Вони роками стежили за Тибетом, організовували експедиції, проводили експерименти. Але асасини надійно сховали щоденник. Досі. Хетевей абсолютно не розумів, чому саме зараз наставник асасинів більше не міг його тримати. Шкода, що вони були так далеко.

Сіре каміння і небо — все зливалося в єдину стежку, а вдалині виднілася сама гора Кайлас зі своєю сніговою шапкою. Велич простору заворожувала, і вони, охоплені передчуттям, повільно просувалися до підніжжя. Ледь помітне тремтіння пронизувало тіло, мозок відмовлявся мислити чітко. Кайлас — це щось небезпечне й унікальне. Хетевей вірив, що саме тут знайде відповіді.

Згодом почав падати мокрий сніг. Йти стало важче, сніжинки залишали вогкі плями на куртці, застрягали в черевиках. Саймона повело вбік, і, зупинившись, він важко вдивлявся в гору, яка височіла перед ними, її грані були вкриті заметами й видавалися ще холоднішими, ніж сам вітер.

— Пасане, ти вiриш у богiв? — голос у Саймона трохи охрип, але вiн прокашлявся, й стиснув зуби, ступивши вперед. До цього погода не викликала занепокоєння, але коли шквал раптового снiгу обрушився на їхнi голови, серце й душа затремтiли.

— Вiрю. У все вiрю. У добро i зло, вiрю у покарання. Кайлас не прощає поганих людей, але може подарувати їм частку пiзнання. Все залежить вiд того, наскiльки людина готова. Зазвичай запеклi вбивцi не прагнуть очищення... хоча, можливо, i прагнуть. Хто знає, що в них у головах? Але яка сила Кайласа — загадка й досi. Ще кажуть, якщо йти забороненою дорогою, час прискориться, i вже за кiлька рокiв здаватиметься, що прожив усi десять чи двадцять років. Це особливе мiсце, i мене сюди привели самi боги. Хочеться вiрити, що сам Шива спостерiгає за нами з Кайласа й дає нам шанс, — на останнiх словах Хетевей здригнувся, похмуро зауваживши, що йому точно не бракувало ще одного бога, який, мабуть, "вiрить" у їхню справу i не вiддасть їхнi замерзлi тiла диким псам.

***

— Може, це Чамунда? — серйозно спитав Рагху. — Ви потривожили її дiм, а жертвоприношення не принесли.

— Якщо пам'ятаєш, жертва в нас була. Якби не твоє милосердя! I так, Рагху, богiв немає. Принаймнi, я в них не вiрю, — Лейла зi зусиллям закрила рот, але думки продовжували кружляти навколо її вчинкiв, щоразу вiдгукуючись пульсуючим болем.

— Розпочинається очищення, — вставив гiд, загадково усмiхаючись. — Усi поганi слова й думки мають залишити вас на перевалi Долма Ла. А до того — очищення.

— Ви пiзнали дзен? — запитав вiн.

— Ще нi, — доброзичливо вiдповiв гiд, знову усмiхаючись. — Коли настане мiй час, мене покличуть, а поки що — життя. Якщо вашi грiхи надто великi, то й покарання буде вiдповiдним. Тут колись був вiйськовий, так от, за кiлька мiсяцiв страшно висох, усе шукав викуплення... — гiд важко зiтхнув i на кiлька секунд задумався, вдивляючись у бiлу вершину.

— Оптимiстично. Дякую, вашi iсторiї нас пiдбадьорили, — Лейла вирiшила попрощатися й стала позаду всiх. Почуття провини терзало її душу... Вона навiть не врятувала свою подругу, а минулi помилки знову й знову виринали у пам'ятi. Iнодi хотiлося кричати.

— Скоро почнеться снiгопад, — додав гiд. — Простий шлях стане небезпечним, потрiбно повертатися, — вiн окинув групу пронизливим поглядом i задумливо клацнув зубами, нiби щось передчував. Його очi свiтилися, як у дитини або божевiльного. Асасини тривожно переглянулися, а Рагху повiльно перекочувався з п'яти на носок, копирсаючись у замку своєї куртки.

Його наставник попереджав: Кайлас — це не просто гора.