Глава 18. Тибет. Частина 1

— А можна, нам не весь курс, а тільки кілька монастирів й про саму гору? — Лейла підійшла до гіда та усміхнулася. — Ми не паломники, просто туристи. Нам би найцікавіше. Храми, монастирі, давні кладовища.

Хассан дивилася на буклет і зітхала. Зовнішня кора пестрила різноманітними назвами та таємничими місцями.

Гід зупинився та поглянув на Лейлу цілком дружнім поглядом, вона відразу напружилася, але тепла усмішка на зморщеному загорілому обличчі заспокоїла. Він вказав рукою на краєвиди, на вершини, що виступали крізь туман, на молитовні прапорці, на священні об'єкти, які вже зустрічалися на їхньому шляху, і...

Ассасинам не потрібні були пояснення. Гід мовчки пішов далі.

— А хтось піднімався на Кайлас? — звернувся до гіда Майлс. І перш ніж гід встиг відповісти, додав: — я чув, що були спроби, але все ще безуспішно. 

— Так, все так і було. Неприступна гора.

Лейла подавила зітхання та поправила капюшон. Тибетський вітер пронизливо вив та метався, як зграя диких койотів.

— А що на рахунок внутрішньої кори?

— За повір’ями, туди можна йти тільки після тринадцяти зовнішніх кор. Та й стежка дуже небезпечна та складна, потрібні мотузки для страховки. І камені падають часто, погода змінюється: то дощ, то сніг. Я один раз водив паломників, один пропав безвісти, шукали-шукали, нічого, ні тіла, ні речей, так от і не воджу більше. Зовнішнього кола цілком достатньо.

Ассасини переглянулися. Далі йшли мовчки. Але краєвиди захоплювали дух, і, немов на насмішку, іноді з’являлися вершини гір, коли вітер розганяв туман — той настирливо ліз назад.

— І як нам їх знайти, — збившись із кроку, вона сіла на камінь та сховала холодні руки в кишені. 

Як тільки повечоріло довелося встановлювати намети й ховатися біля вогнища. Чомусь їм здавалося, що буде тепліше, адже літо в самому розпалі, але на виході їх вмовили придбати додаткові речі. — Містере Майлс, чому ми йдемо туди без підтримки?

Майлс підняв голову, його байдужий погляд завжди лякав Хассан, суміш сильного болю і втрати ніколи не залишала його обличчя. Народжений воїном, приречений на страждання, і найстрашніше, що вони самі вирішили благородно протистояти корпорації й тамплієрам.

— Один мій гарний знайомий загинув... Пропав з усіх радарів, коли вийшов на тамплієрів. Думаю, він вже мертвий.

— Він — ассасин? — вона навмисно не говорила в минулому часі. Навіщо? Можливо, він ще живий.

Майлс холодно посміхнувся.

— Так, ассасин. Найкращий у своїй справі. Майстер. Але життя не щадить нікого.

Абстерго Індастриз принесли людям багато горя. І продовжували його приносити... Колись Лейла Хассан схиляла голову перед директорами відділів; бізнесмени, вчені, професори, топ-менеджери, інженери — майже всі професії зібрала в собі корпорація. Брали під контроль їх пошти, номери телефонів, акаунти, потім генетичну пам’ять, свободу волі, знищували особистість, а в самому кінці — життя. Вони всі покалічені люди. Але до кінця не розуміла, чому вони не використовують Анімуc на собі. Лише для навчання, під пильним наглядом лікаря та спеціалістів.

Хассан моргнула і потягнулася, проганяючи дивні думки.

— Я задумалася, вибачте. Про що ми говорили?

Рагху знизав плечима, не відриваючи погляду від полум’я. Її останні слова почув гід і, поставивши чайник з водою, сів поряд.

— Кайлас відкриває душу, але тільки не для зла.

— А помста теж погано?

— Ще як, ще як. В одному місці, але туди наш шлях не веде, можна отримати очищення. Але й покарання неминуче — за всі гріхи платиш або кров’ю, або болем, або життям. Мало хто звідти повертався. У мене був один турист із Канади, який вирішив туди піти. Але місце те згубне, от і не знайшли... Можливо, собаки кудись затягли, — гід почухав голову та налив собі гарячого чаю.

Лейла закрила рот, а потім, не втримавшись, запитала: — Слухайте, а скільки у вас взагалі було випадків, щоб усі люди з групи вижили? Скільки разів ви ходили?

— Міс Хассан, — Майлс підняв важкий погляд на неї й хотів вибачився перед гідом. Але той спокійно похитав головою. 

— Я боюся за кожного, але чи маю я право їм щось забороняти? Ось вона, свобода. А може, їх Шамбала покликала у своє царство мертвих, а я стану на шляху. Це не є добре. Кайлас не часто кличе людей, частіше проганяє. І собаками, і жахливою погодою, навіть страшними каліцтвами, які вони отримують у дорозі. Така мила дівчинка, і шрам залишився на все життя, всю щоку здерла, кістки було видні, а крові скільки... — жахливо потягнув гід.

Хассан важко зітхнула та перемістилася ближче до вогнища. І хоча чай пахнув смачно, нічого не хотілося пити.

— Шамбала? — Рагху сонно потер очі і штовхнув ліктем свого брата. Асасин похмуро подивився на друга й закотив очі, знову ховаючись за глибоким капюшоном. Робити подібне ще раз індієць не наважився, тому продовжив запитання вже сам. — Я чув, що це міфічна країна, як і Атлантида.

— В Шамбалі живуть мудреці, які зберігають знання. А знання дають людині повну владу над світом.

— А що ще? — нетерплячість Рагху передалася і Лейлі.

Вона також з запитанням в очах поглянула на гіда. Інформація була занадто цінною, щоб її зневажати. Забулася навіть темрява і тибетський вітер.