Глава 14. Корінь зла

— Так навіщо ти тут, ассасине? — Хетевей зрозумів, яку помилку зробив, коли назвав ім'я ассасина при всьому капітулі, ніби вони знайомі тисячу років. Він був повністю вражений його місцезнаходженням. — Якщо ти будеш мовчати, нам доведеться перейти до активних насильницьких дій, — і, побачивши величезні нерозуміючі очі молодого ассасина, він торкнувся свого лоба, витираючи піт серветкою. — Катувати тебе будемо.

— Я зрозумів, — мимоволі примружився Рагху, хоч намагався здаватися сміливим. — Убити тамплієра.

Берг хмикнув й локтем вдарив Хетевея:

— По твою душу прийшли.

Саймон Хетевей встиг вивчити Рагху, і, якщо говорити чесно, то зовсім не розділяв кредо ассасинів — вбивство, навіть заради кредо.

Він туманно пам’ятав погляд юнака: важкий та приречений, ніби той збирався взяти на душу величезний гріх, зрадити свою природу й піти наперекір своїй сутності. Він мовчки кричав, що не готовий вбивати, не готовий відчути кров на своїх долонях.

Але юнака не хотіли чути, не бажали навчати іншому.

Ця свобода кричала в небеса, свобода від тамплієрів заздрісно кружляла багато століть — всі вмирали, вмирали ідеї, міста, цивілізації та вчення, а тамплієри і асасини продовжували існувати. Кожен помирав у сліпій ненависті, іноді навіть не знаючи справжніх причин. 

— Скажи, Рагху, — він обернувся та глянув на Летицію, що застигнула в проході, і коротко кивнув. У нього виникли деякі підозри; занадто багато дивних контурів і невідповідностей, ніби хтось навмисно зіпсував картину майстра, видаливши важливі деталі — стер душу й справжню природу, залишивши голі контури та мазки сірими фарбами. — Рагху, тобі огидне вбивство. Ти можеш перемогти в рукопашному бою, але не завершити почате. Це не питання, що вимагає термінової відповіді, ні, просто уточнення, яке не потребує гнівних вигуків та несподіваних визнань.

— Що ти від нього хочеш? У цьому немає сенсу, Хетевей, ти лише витрачаєш наш час, а він не гумовий, — хмикнула Інгленд, незадоволено нахмурившись і глянувши на годинник. Вона вважала, що асасина потрібно негайно вбити, а не вести філософські бесіди. Проте іноді Летиція боялася професора, особливо коли в його руках був меч Жака де Моле. Тоді він був готовий переконати навіть самого диявола, що все — єресь, а орден рухається прямо в прірву. Загалом, знання він збирав по крупицях, а виливав цілим відром холодної води.

Саймон Хетевей у цей момент не був схожий на себе: холодний, відсторонений, він приховував гаряче серце за сухими сторінками книг з історії. Іноді здавалося, ще кілька хвилин — і він провалиться туди, де все знайомо та свіжо, як ранкова роса.

— Тсс, потім, — він знову обернувся, з легкою плсмішкою притиснувшись палець до губ, повертаючись до асасина. — Я знаю, що роблю.

Летиція кинула погляд на Берга, той знизав плечима та підняв руки. Йому було цікаво, до чого додумався професор.

— Однак, твій ментор про це знав і не звертав уваги на твою слабкість. Чому? Любив, як сина? Цінував? А може, бачив у тобі щось більше, ніж асасина-недоучку? — він говорив таємничо, сівши поруч на стілець, склавши руки на вигнутій спинці. — Той старий же твій ментор?

Рагху кивнув, підтверджуючи слова. Його дуже турбувало, майже болісно стискалося серце, що ж саме дізнався тамплієр і до чого всі ці промови... Юнак напружився, проте не зміг відвести погляду; погляд тамплієра дурманив. Раніше ассасин не бачив у ньому загрози, а тепер, серед свого ордену, серед людей, що мають владу, він став втіленням Рактавиджі — демона-асури, який кинув незліченне військо на богів.

— Він був кумедним, — хмикнув Хетевей, від його майбутньої промови стало огидно й мерзенно в всередині. — Був, жив, але хто тепер буде тобі допомагати, Рагху? Він завжди був поруч? Тільки робив вигляд, що його немає, що він пішов... А насправді лише його присутність робила тебе лідером.

Індієць застиг, безперервно моргаючи; усвідомлення того, що з його наставником біда, вдарило по голові. Кожен подих рвав легені, з глибини піднімалося непритаманне йому бажання помсти, але туга змусила схилити голову знову.

— Ми вбили його, Рагху. Ми вбили твого наставника! — жорстко промовив Хетевей, напружуючись. Зараз Рагху повинен був спробувати знищити ворога, але нічого не сталося, навіть через кілька нестерпно довгих хвилин. — Чому ти не злишся? Де ненависть, асасине?

— Наставник говорив, що я не створений для цього. Я не вмію вбивати, а отже, не можу мстити, — зовсім глухо промовив Рагху, а в темних очах стояли сльози.

— Саймон, що відбувається? Якого старця? — потягнув його за рукав, Летісія прошипіла, потім різкіше і голосніше промовила, — ми втрачаємо час, Хетевей.

Рагху підняв голову, глянувши Саймону в очі, але той відвів погляд.

Якщо біль, спровокований брехнею, вигаданий, всього лише примха тамплієра, і невелика жертва, щоб дізнатися, наскільки ментор просякнув своїм всеохоплюючим духом братство, то його біль тлів у грудях. Єдине, що відволікало від насущних проблем — робота, а тут її було недостатньо. Тому кожну хвилину, завмерлу на годиннику, блукаючи поглядом по шматках необхідної інформації, Саймон згадував друга, згадував його милих дочок і ті чудові два дні. Хто ж знав, що вони будуть останніми? Він був занадто грубий, не хотів слухати тисячу різних історій, веселих і сумних, кудись поспішав й безтурботно підписав вирок. Саймону хотілося кричати, кричати на все горло, відчути біль, бо тамплієр повільно вмирав. Деваш, після своєї загибелі, став його особистим катом.