Глава 12. Шторму бути

Ви коли-небудь задумувалися, кого саме ми вбиваємо? Це завжди люди, які закликали нас жити в гармонії і любити один одного... Ганді, Лінкольн, Джон Кеннеді, Боббі Кеннеді, Мартін Лютер Кінг, Марта Ріверс, Малькольм Ікс, Джон Леннон... Всі вони казали: «Спробуйте жити в мирі один з одним!»

Джордж Карлін

— Як ви можете це пояснити? — холодний, як мінус двадцять без шапки, голос пронизав Саймона, немов сосулька, пробивши шкіру на животі й зачепивши страждальну селезінку.

Деяким туристам пощастило побачити, як нещодавню зірку новин та  центр усіх чуток закинули в сірий позашляховик. На щастя, зафіксувати знаменний момент їм не вдалося. Саймон встиг порадіти й навіть був радий зустріти недружнього Берга. Бити його одразу не стали, що вже було непогано.

Саймон подивився на чашку ароматного чаю, перевів втомлений та серйозний погляд на Летицію Інгленд й розсміявся, заливаючись сміхом. Летиція підняла брову, нахмурившись, та витягла з сумки флакон заспокійливого, гучно поставивши його перед професором.

— Я... мені не потрібно, дякую. Але я не знаю, як коротко і по суті описати все, що сталося. За останні дні сталося занадто багато, — і він знав, що йому повірять.

Саймон побачив себе в дзеркалі. Здавалося, він постарів років на десять та схуд, що лише підкріпило впевненість членів внутрішнього святилища ордена — він допомагав не за власною волею, хіба що, через дурість. Але й цей факт можна спростувати; це було просте співпадіння, і лише ради блага ордена, заради знань він продовжив шлях у тилу ворога. Строгі риси обличчя набули ще більшої виразності, вкупі з неестетичною блідістю, нерівномірним загаром і потрісканими губами, що кровоточили. Забої, синці і травми, навіть ту, яку він отримав, вдарившись коліном у темряві об камінь, робили його бідною та нещасною жертвою. Роль виправдовувала себе, бо остаточний план не був ідеальним навіть на десять відсотків. І не зупини обставини; професор пройшов би весь шлях з ворогами, можливо, без вибору й права голосу, подарував би знахідку, заплативши життям, але залишити таку гілку історії без уваги не в його владі. У будь-якому разі — йому потрібні відповіді. Тепер залишалося переконати членів ордена, що за чотирма мідними табличками криється артефакт, а не щось страшне...

Знахідка коштуватиме дорого, дорожче щоденника і людських життів. Саме це шептав внутрішній голос, схожий на голос шизофренії.

— А де Деваш? — раптово згадав про друга Хетевей.

Його обличчя прояснилося. Він сподівався, що друг буде в безпеці тут, а не з асасинами. Летиція дивилася на Саймона рівно, зібрана та холоднокровна, як завжди, і, на диво, опустила очі, піджимаючи тонкі губи в одну рожеву лінію. Саймон вважав цей колір огидним, але ніколи б не наважився сказати це Летиції.

Вона славилася хорошим смаком. Він - ні.

— Міс Інгленд, де Деваш? — він піднявся над столом, глянув на Інгленд, між ними стояв золотий слоник з дорогоцінними камінчиками, трохи далі бойовий індійський слон. У давнину, під час облоги, слони відігравали важливу роль: розкидали частоколи, проламували міські стіни, а зараз він слугував крихітною перешкодою між стіною непорозуміння і злості.

— Містере Хетевей, сядьте! 

І Саймон сів, склавши руки в замок, чекаючи пояснень. Приховування простої інформації навіювали найгірші думки й очікування.  Скрипом старого годинника крокувало розчарування, піднімаючи давно полеглі образи. Шторму бути — такий висновок.

— Коли я побачив друга, — він зробив наголос на останньому слові та продовжив, — у руках асасинів, я був нажаханий. Мабуть, все ж таки налякався даремно. Треба було боятися Абстерго. Бо знаю одне — асасини б не вбили невинного.

Він, звісно, перебільшував з емоціями, зате сподівався пробудити хоча б жалюгідні крихти совісті. Якщо вони ще є у неї.

— Тоді ви погано знаєте, що відбувається в Абстерго, — Інгленд посміхнулася так, ніби зараз розсміється йому в обличчя, і відставила фігурку слона. Їй не потрібен захист, не потрібна звичайна статуетка, щоб почуватися комфортніше в бесіді з тим, хто знає так мало, хоча й вважається високопоставленою особою. А він знав. Тільки сама Летиція не врахувала, наскільки важливим був для Саймона далекий індійський друг.

— Саймон, — професор не реагував. — Саймон, подивись на мене.

Всю офіційність сміливо розстріляли з пістолета.

— Інформація, Саймон, її просочилося у зовнішній світ занадто багато, — вона скривилась. — А новий рекламний слоган «Абстерго — корпорація зла!». Якщо ти не забув, ми не тільки фармацептична компанія. А інформація з'явилася саме через таких людей, як Деваш. Чутки наповнять всю Індію, і ми не зможемо зупинити те, що почалося через твою дружбу. 

— Почекай! — Саймон Хетевей уважно слухав це божевілля і вже хотів повірити, що вбили людину. Через нього. Саме він сказав, що тамплієр. Хвилини вистачило, щоб зруйнувати людське життя.

— Досить, Саймон. Не хочу цього слухати.

— Не звинувачуй у всьому цьому божевіллі мене. Десь люди праві, просто так не сховаєш корпорацію, що захопила всі ринки, політику, медицину та інше... Але не про це... Серйозно, один нещасний чоловік! Хто б йому повірив! Але вбивство — це ж найкраща частина! Чудово, але тоді один суттєвий мінус — вступаючи в орден, потрібно уточнювати, що друзів і знайомих бажано вбивати самому, і одразу. Чого дрібнити! Це ж так просто!