Розділ 11. Обов’язок

Індійські міста мало чим відрізнялися одне від одного, але кожне місто мало свої особливості, визначні місця та пам’ятки. Місто Пуне вирізнялося вишуканою природою: гористими зеленими долинами, водоспадами і віддалено нагадувало американський Фербенкс — місто в центрі Аляски. Вони вважалися містами-побратимами, але це порівняння залишалося лише в уяві тих, хто не бував у Фербенксі. Нестерпно спекотне літо і дивовижно холодна зима.

— Подивися на мене, будь ласка.

— Я в порядку, — вичавила з себе Лейла Хассан та скинула руку Вікторії з плеча, щоб зосередитися на справі. Вона лагодила Анімус.

Вікторія Бібо відчувала напругу та гнів, розуміючи, що ці змішані емоції злилися в один клубок усередині Лейли. Це їй не подобалося. Бібо знала ще одну важливу деталь, про яку вона не могла ні з ким поділитися. Позбутися емоційної прив’язаності було важко. Вікторія навіть не запитала, де Саймон — все було зрозуміло з байдужих виразів облич.

Вона покірно кивнула й відійшла на кілька кроків, втомлено потерши очі. Поглянувши на свої довгі пальці, вона задумливо постукала по ліктю.

— Вона мало не вбила нас, Вікторіє! А я сама ледь не вбила інших... хотіла вбити! — Лейла раптом підстрибнула, кинувши викрутку на бетон. Її лоб вкрився потом, а подряпини й порізи були заклеєні білими пластирями, які сіріли на її смаглявій шкірі. — Вибач, але... Вперше я відчула такий глибокий страх, як у книжках або фільмах пишуть, — вона стиснула скроні й витягла пачку горіхів із сумки. — Хочеш?

— Ти звинувачуєш себе чи Хетевея? — Вікторія слабо посміхнулася.

— Більше себе, звісно. Ми залишили його там. Рагху його не вбив, не зміг. Я озирнулася, подивилася, але Хетевей був живий, хоч і непритомний, — прошепотіла Лейла, різко витягнувши шию, щоб знайти очима Майлса. — Не кажи йому, будь ласка. Він і так розчарований, а якщо дізнається, що ми навіть тамплієра не змогли вбити... Просто не кажи йому. Добре?

Вікторія зітхнула, ствердно кивнула й взяла один горіх, вдумливо його пережовуючи. Те, що сталося в печері, викликало безліч запитань, і всі вони довго залишалися без відповідей. Навіть натяку на вирішення не було, хіба що Ісу доклали свою примарну руку.

— Зате у нас є табличка, — Рагху нахмурився й скривився, поглянувши на табличку, від якої відколовся чималий шматок. — Щоправда, вона не зовсім ціла, — він закрив очі й ліг на траву, вдихаючи солодкий запах нагрітої на сонці землі.

— Що ти знаєш про Чамунду? — Лейла підняла кинуту викрутку й, зціпивши зуби, взялася за Анімус. Корпус сильно постраждав, але вона мала запасні частини й планувала найближчим часом його полагодити.

— Чамунда. Божественна мати в індуїзмі. У сьомій книзі «Деві-Махатмья» сказано, що вона вбила двох демонів — Чанду і Мунду. Вона страшна богиня. Мій наставник у дитинстві багато розповідав про неї, і вона завжди була злою. Вона не любила людей, вимагала жертвоприношень, а ще її зображують жахливою — із черепами, а її слуги — упирі та чаклуни. Вона любить людські жертви, але найбільше їй подобаються гарні жінки.

— Та ну, — обурено поправила Лейла волосся на потилиці. — Вона хотіла з’їсти Хетевея!

Вікторія хихикнула, а Рагху, кліпнувши кілька разів довгими чорними віями, розсміявся. Він сміявся голосно, а невдоволене обличчя Лейли тільки підігрівало його веселощі. Він упав на землю й схопився за живіт, відкинувши свій глибокий білий капюшон.

— Чому саме тебе обрали лідером? — Лейла усміхнулася, ніби питання було абсолютно невинним. Рагху нахмурився й різко підвівся на ноги.

— Бо я найкращий!

— У чому? В убивствах? — гостро перепитала Лейла.

— Лейло! — обурено вигукнула Вікторія.

— Хіба я не права? Щось із ним не так. Він не вміє вбивати. Так, він спритний, сильний, винахідливий, але — не вбивця, — Лейла схрестила руки на грудях, виразно піднявши брови. — У індійському братстві є люди старші й набагато досвідченіші.

— На те були причини, — байдуже знизала плечима Вікторія, втомлено зітхнувши. Під тінню дерева дихати було не легше, а від пекучого сонця вже паморочилося в голові. А ще догв довгий шлях у гори по запилених дорогах, де на гірських вершинах чекали ключі, заховані серед каменів та тихих вод. Вікторія вже не знала, чого очікувати від цієї подорожі. Кожен крок був невпевненим, кривим і млявим. Це була робота — її власний вибір, майже не оплачувана.

— Я вб’ю тамплієра. Доведу, що вмію вбивати, — погляд Рагху змінився на гордий та спокійний. Адже сам наставник побачив у ньому ту силу, здатну впоратися з усіма труднощами та вести братство. Але десь у глибині душі Рагху боявся цього моменту. У братстві не оскаржували лідерство, підказували, направляли, але слова чужинців були колючими, як палиці, якими били по спині. Чинити їм опір було марно. Маленький черв’як сумніву продовжував його гризти.

Рагху лише вчився.

«Ти не асасин».

Він зажмурився, уявляючи, як усі асасини минулого та теперішнього стають в нескінченний ряд й говорять йому це кожен своїм голосом. Голоси різні, чоловічі та жіночі, грубі, хпипкі, гучні, але сенс один. Їхні слова били, як дзвін, звучали єдиним хором, проривалися крізь танці й музику щорічних святкувань. Але найсильнішим ударом було почути від наставника, що він — ніхто. Це було боляче навіть уявити, що його улюблений наставник, майже як батько, міг таке сказати. Навіть не сказати — а подумати.