Глава 10. Місце зустрічі

— Отже, ви стверджуєте, що Саймон Хетевей купив у вас щоденник? — Деваш ніколи не чув такого паралізуючого тону. Уся зухвалість кудись зникла, і йому довелося покірно схилити голову й кивнути. Тереблячи рукав, він чітко розумів, що слід сказати, а що — ні. — Відповідайте: так чи ні.

— Так, я продав йому щоденник та порадив звернутися до одного поважного чоловіка. Я йому сказав, де його можна знайти, але чи захоче з тобою говорити — це зовсім інше питання, — склавши руки перед собою, він тривожно оглядав оперативників. Тепер це були зовсім інші люди, не ті, що його схопили й убили того чоловіка. Щоб приховати свій страх та збентеження, Деваш випрямився, ніби проковтнув шпагу, й дивився лише на стіл. Його погляд упав на маленьку фігурку слона, а слонів він завжди любив.

— Щоденник належав вашій родині? — сувора жінка дивилася на нього своїми маленькими очима, підкресленими тінями. Її цікавість аж переливалася через край, але Деваш, зосередившись на фігурці, лише стиснув зуби.

— Не зовсім так, — знизав він плечима, соромлячись згадувати друга, якому так і не зміг зізнатися, що щоденник він отримав у подарунок від однієї людини.

«Це було тихого ранку. Горизонт залило ніжно-рожевим світлом, а хмари, гнані легким вітром, сріблилися на небі. Він почав роботу дуже рано, рився в підсобці разом із дітьми, витираючи пил зі свого найкращого товару, і збирався виставити на вітрину старовинні монети, щоб знайти для них справжнього поціновувача. Дзвіночок зашелестів, і Деваш уже хотів сказати, що ще закрито, але, обернувшись, втратив дар мови. Перед ним у сірому, вигорілому на сонці одязі стояв старий. У сходячих променях, що проникали крізь скло, його фігура здавалася золотистою, ніби сонячні промені кілька разів обвили його тіло, створивши дивний кокон. Через кілька хвилин він розгледів зморшки, бліді, наче запалі в череп, очі та тонку посмішку на зів'ялих губах. У руках старий тримав книгу».

Деваш згадав той ранок а незграбно заворушився в чорному гладкому кріслі.

— Що ж, насправді її подарував мені інший чоловік і сказав, що, якщо хтось зацікавиться щоденником, відправити до нього. Але я справді не знав, чим це обернеться для Саймона! Не знав, що він — тамплієр, а ті люди — вбивці, — він понизив голос, побоюючись вимовляти ці слова. Зрештою, таємні ордени його неабияк лякали.

Жінка схилила голову зі світлим волоссям. Немов робот.

Деваш помітив сумнів на її майже симпатичному обличчі й, напевно, придумав би кращі порівняння, якби досі не відчував певного жаху й трепету. Вони могли його вбити.

— Як на вас вийшли асасини? — вона дістала планшет і, швидко щось набравши, відправила повідомлення. Деваш намагався розгледіти, що саме, але вона помітила його маневр та насупилася. Від її пронизливого й холодного погляду стало не по собі, на щастя, Саймон так ніколи не дивився — великий плюс до їхньої дружби.

— Подзвонили, — зізнався Деваш, потерши щоки, вкриті тонкою й колючою кількаденною щетиною, яка ось-ось перетвориться на бороду. — А там Саймон кричить: «Вимикай!» Я кинув телефон, але мене все одно знайшли. Марно тільки викидав, Саймон мене вб'є.

— Не думаю, — знизала плечима жінка, заломивши куточок аркуша, та підняла голову.

У двері постукали, і з її дозволу увійшов кремезний чоловік.

— Ось що знайшов, міс Інгленд, — він кинув рюкзак Хетевея на стіл та, відійшовши на кілька кроків, притулився до стіни.

Деваш насупився.

— Більше речей Хетевея немає.

— Дякую, — коротко відповіла вона й почала розпаковувати рюкзак. На стіл полетіли нашвидку зібрані речі Саймона, розраховані на короткий період перебування в Індії.

— Чому він не міг полетіти кудись на острів? — вона незадоволено піджала тонкі губи, ніяк не реагуючи на сміх кремезного чоловіка.

— Йому просто не можна у відпустку. Бідолаха нудьгує

Навіть після стількох років Саймон не змінився: закулісні таємниці всесвіту манили тамплієра, як пісня сирен.

Нарешті міс Інгленд усміхнулася й витягла кілька аркушів, загорнутих у газету. На них була нашвидку перемальована карта, рясно всіяна різноманітними деталями. Там, де не було фарб, професор підписав кольори. «Карта 1», — свідчив напис.

— Відправлю, мабуть, Закарію, — зробивши кілька фото, Інгленд продовжувала розглядати карту, тривожно переглядаючи записи.

— Скільки асасинів було з вами?

— Спочатку багато, потім уже небагато. Одного застрелили під час захоплення, а що сталося з іншими — не знаю. Але можу описати майже всіх.

— Не потрібно, — похитала головою жінка й витягла планшет. — Вкажіть на фотографіях, якщо впізнаєте когось.

Деваш старанно придивлявся, тицяючи пальцем:

— Ось цей і ось ця! Ви мене вб'єте?

Інгленд різко підняла голову й схрестила руки на грудях, дивлячись на індійця поглядом, який неможливо було прочитати. Деваш відчув напругу, і тривала пауза почала нервувати його, викликаючи оніміння в руках і ногах. У нього паморочилося в голові. Раніше він вважав себе досить мужнім та сміливим, але в компанії тамплієрів почав сумніватися в собі. Ці сумніви з’явилися ще раніше, коли він був серед асасинів.