Глава 9. Святе місце

Утекти від погоні не вдалося, принаймні без жертв. Мало того, один суттєвий мінус значно підривав план. Вільям опустив голову та стиснув руками скроні; голова розривалася від болю й лячних думок. Абстерго захопили індійця та вбили ще одного.

— Ми б хоча залишилися живі, — витягнувши ноги й притиснувшись спиною до дерева, сказала Лейла. Важкі думки, немов одноманітна, але жахлива музика, пробиралися крізь навушник. Вона витягнула навушник, покрутивши його в руках, і вткнулася носом у згин ліктя.

Шелест вітру, далекий гавкіт собак та гул людських голосів не заспокоювали досі, хоча вони знайшли безпечну стоянку.

— Маленька перерва нам не завадить, — з Вільямом погодилися всі. Рагху кивнув і перевернувся на інший бік, міцно стиснувши повіки. Страх, що їх знову виявлять, засів у голові настільки, що молодий асасин щоразу здригався. — Але недовго.

Вікторія низько схилила голову й почала обшукувати свої кишені, і, не знайшовши те, що шукала, ковтнула. У пам’яті зберігалося багато потрібної й провокаційної інформації — номери, фотографії, документи, записи. Вона ще раз перевірила все і, видихнувши, з жахом уявила наслідки.

Саймон у цей момент не дивився на Вікторію, боявся, що його реакція видасть місцеперебування телефону, хоча він його навіть вимкнув. Шия боліла, кров вже перестала текти, але тепер вертілась як на каруселі голова і нудило; холодна вода не допомагала впоратися з дурманом. Продовжуючи тримати пляшку біля скроні, Хетевей нахилився й притиснув щоку до дерева. Якщо Вікторія поскаржиться, його перевірять першим і останнім. Хетевей несвідомо доторкнувся до штанів й, натягнутий, як струна, дивився на зайнятий вогнем горизонт. Язики полум’я дотягувалися до самого сонця, а легіон раніше білосніжних хмар захоплювали Бхопал. Центральна частина Індії не залишилася позаду, а лише зухвало наблизилася, перекриваючи шлях та створюючи масу проблем.

— Це ти винен! — слабкий голос Рагху, сповнений жаху та відчаю, не здався чимось значним. Саймон, немов у сповільненій зйомці, зовсім не рухаючись, дивився на лезо прихованого клинка. Один поспішний ривок й спрацьовування механізму — і він мертвий. Він ледь встиг ухилитися вбік, і, упираючись ногами, миттєво піднявся, зайнявши оборонну позицію. Його щастя, що ефект просочення наклав на нього крихітний відбиток на реакцію.

— Я не хотів цього.

— Ні! Ні! Ти прийшов нас погубити! — удар кулаком припав по плечу, але Саймон лише насупився, випрямляючись так, що майже на голову був вищим за асасина, чекаючи чергового удару. Ще раз — і він сам йому переріже горло. — Я хочу вбити всіх тамплієрів. Бачити, як твої брати мучаться.

— Спробуй, — усміхаючись, кивнув Саймон Хетевей. — Давай, руйнуй кредо, тримайся анархії, якої так боявся твій навставник, а далі до безславної смерті зрадника, — пошепки, щоб тільки Рагху його почув, професор знайшов нові болючі точки. Перше — ментор, Рагху його щиро любить; друге — страх втратити братство — підвести ментора. Все зводилося до цього старого.

А чи цінував сам Саймон когось так, як Рагху свого «батька»? Уся його відданість не зводилася до єдиної людини, а — до ордену, з усіма його членами, принципами та переконаннями.

— Припини. Рагху, відійди, — командирський тон охолодив запал молодого асасина, проте сліпа ненависть нікуди не зникла, застилаючи погляд.

— Через нього помер мій брат! — Рагху сильно зажмурився та стиснув голову руками. — Він винен, він!

— Я казав тобі — наслідки твоєї безтурботності будуть. Але ти вирішив залишити питання невирішеним, тому твого брата вбили. Ментор залишив братство на тебе. Хай ти й молодший, але не дурний. А тепер, хлопчику, зберись, шлях ще довгий, і молись, щоб інші члени братства залишилися живими.

Вільям не збирався няньчитись, просто втомився й хотів знайти аретфакт якомога швидше, а щоденник тепер — єдина карта. Участь тамплієра гірчила та здавалася зовсім неправдоподібнім, але вбивати тільки за примхою юнака — не могло бути й мови. Всі вони рятуватимуть свої життя.

А потім Майлс повернувся до Саймона, вже відкривши рот, маючи намір щось сказати, але, кинувши швидкий погляд на інших членів їхньої команди, покачав головою. А Хетевей чекав, чекав, коли інші асасини, заразяться ненавистю — і натовпом, як звірі в пошуках їжі, знайдуть винного. Так адже легше? Легше звинуватити когось, ніж визнати свою слабкість у цій боротьбі. Сили Абстерго величезні.

«Ми не зможемо повернути Деваша, воскресити твого брата, виправити все, що сталося за годину, але можемо першими знайти артефакт», — Саймон мовчав, хотів заговорити, заспокоїти, але чудово розумів: кожне слово — новий шрам на душах, кожне його слово — стовп вогню та вибухи, а він не любив грати з вогнем та програвати в нерівному бою.

Погляд Вікторії казав багато почуттів, взагалі не було труднощів у його розумінні: «Ти непоганий, я знаю. Мовчи, Саймон, будь ласка».

Він підкорився, сильно зажмурився й гостро відчував стискаючу волю та силу свободи. Він — ніхто. Забувати про це точно не варто.

Саймон облизав губи. Йому знову хотілося пити, і він серйозно подивився на Рагху. Просто юнак, що втратив брата, але людям доводиться рано дорослішати, і ні асасинам, ні тамплієрам ніколи не буде знижки на вік. Вони — вічні бійці своїх орденів, вічні ідеалісти щодо своїх переконань. І він хотів повернутися в Абстерго, знову зануритися в чергову загадку історії, так глибоко, що, читаючи сухі протокольні рядки, падав у чергову епоху, чуючи запах диму, тріск багать, стук копит.