Глава 8. Союзи

— Анімус HR-8, найновіша розробка, абсолютно безпечний, — знову промовила Вікторія Бібо, намагаючись підкреслити важливість своїх слів.

Їй майже це вдалося. Майже. Деваш, попри зовнішню безпечність та наївність, не був дурнем й не збирався довіряти сумнівним особам. Тож довелося сісти за стіл переговорів, хоча йому не все розповіли. Технічні можливості, важливість історії його предка — асасини сподівалися, що з часом індієць сам про це замислиться. Здавалося, єдиним варіантом залишалося почекати, щоб відновити чергову спадщину.

Всім їм довелося чимось поступитися і, як не дивно, довіритися. Принаймні на мить повірити, що вони не вороги, що не переріжуть одне одному горло за найменшу помилку, а численні книги з міфами, легендами, полу кругом і стопками знайшли своє місце на столі та дивані, ставши оплотом перемир'я. По крупицях доводилося розшифровувати перші сторінки й, скриплячи зубами, виписувати кожне речення, кожен новий елемент тексту — і потім з уламків і латок вимальовувалася цілісна історія.

— Генрі та Іві підібралися дуже близько до розгадки, якщо врахувати цей епізод, — коли Саймон Хетевей отримав до рук щоденник, відібрати його назад було досить непросто. На додаток, ніхто й не намагався. Крім Рагху, з яким Саймон поділився.

— І до чого ти ведеш? — запитала Вікторія Бібо. Її небажання говорити було цілком обґрунтованим, адже їхній крихкий світ тремтів навіть від найменшого подиху. Їхній союз нагадував кольорові вітражі, зліплені з десятків частин — всі вони настільки різні й несумісні, однак тільки так щось виходило.

— Можливо, нам навіть не потрібен Анімус, щоб прослідкувати шлях асасинів.

— Можливо. Це не тобі вирішувати.

— Однак є одна величезна проблема: щоденник закінчується, — він розкривщрденних на останніх сторінках і продемонстрував легку шорсткість, зовсім непомітну, якщо не шукати цілеспрямовано, то побачити, що сторінки відсутні важко. — Хтось дуже не хотів, щоб ми дізналися.

— Я не брав, — схвильовано підняв руки Деваш, почувши останні слова Хетевея. Саймон хмикнув та повторив жест друга, додаючи, що він теж.

— Ну, раз так, то щоденник я теж не чіпав! Точніше, чіпав, але нічого не рвав, так! Ти це доведеш, так? — Рагху занепокоївся і поклав руку на серце, а потім потягнувся до Саймона з наміром, щоб той підтвердив.

— Я нічого не бачив, — Хетевей сухо промовив, приховуючи усмішку.

Молодий асасин, на відміну від своїх старших братів, не викликав глухого роздратування. Іноді йому здавалося, що всі вони прийшли зі своїм статутом у чужий монастир. Хетевей коротко глянув на зосередженого Вільяма — старий солдат завжди на поготові. Частково він його прекрасно розумів, однак їхні переконання були занадто далекими, а тамплієри принесли багато горя. Тому Саймон вирішив не випробовувати долю ще раз й склав руки на столі, чекаючи моменту, коли голоси стихнуть і йому буде дозволено продовжити.

Саймон дістав декілька паперів та змалював кілька символів. Деякі книги знадобилися дуже швидко.

— Увага, — Хетевей не підвищував голос, але його почули. — Потрібно повторити шлях Генрі Гріна й Іві Фрай. Як відомо, вони поїхали в Індію, щоб допомогти братству. Що було далі, джерела суперечать одне одному, отже, їхнє подальше життя нікого не цікавило. Дивно. Чи хтось намагався це приховати.

Вікторія здригнулася. Чи міг це бути Монро? Або хтось інший?

— Тоді чому не можна залишити цю загадку там, де їй і місце? — жага та погоня ворогів не давали шансу закопати навіть мінімальну можливість.

— Вже пізно, — Вільям Майлз ненавидів тамплієрів, навіть цього терпів через силу та боровся з величезним бажанням вбити його прямо зараз, щоб потім уникнути проблем у майбутньому. Проте тоді індієць, який вважав тамплієра другом, протестував би. Майлз потер підборіддя, втомлено спершись на стіну. Жара повільно просочувалася крізь тонкі стіни, і навіть вечірній час не поступався денному, лише знижуючи температуру на кілька градусів. Втома повільно брала своє. — Продовжимо завтра.

Рагху кивнув та підійшов ближче до масляних ламп. Їх було три. Вони економили електрику, тому використання ламп було вигідніше, якщо не враховувати витрати на придбання — вони перейшли у спадок. Колишній ментор придбав їх ще тоді, коли Рагху був дитиною, і любив ретельно полірувати їх раз на тиждень, а то й частіше. Напевно, це його заспокоювало.

Асасин почекав кілька хвилин, поки деякі діставали спальні мішки, а тамплієра відвели в закриту кімнату, а потім загасив свічки.

Ранок почався рано, жовтизна неба просочувалась крізь покривала, прокрадаючись з першими променями сонця, разом із пилом знову живого міста. Ранкова свіжість набувала віддалено знайомого запаху. Їм слід було виїхати зараз зі всім обладнанням. Покинути притулок братства і більше сюди не повертатися. Інтуїція підказувала — тамплієри близько. Так близько, що серед пилу можна було розрізнити дорогі парфуми, скрип чобіт оперативників Абстерго, запах пороху, клацання на запобіжниках й рев моторів.

Вільяму було важко дивитися в темні очі розгубленого юнака, який вимірював кроками кімнату й з маніакальною люттю збирав усі предмети в мішок. Туди летіли чашки, тарілки, мідні лампи — все, до чого дотягувалася його рука. Усе, що він вважав своїм та рідним. Інколи здавалося, що Рагху зриває зі стін брудно-фіолетові шматочки шпалер.