Глава 7. Вибір кожного

Власна слабкість гнітила, але Саймон не бачив можливостей звільнитися. Хіба що зараз, поки інші асасини не дивляться, він може вільно пересуватися. Він ще раз оцінив відстань, прикидаючи, за що можна було б зачепитися, і сіпнувся, ледь не зірвавши штори.

І нарешті тамплієр прижмурив очі й замер, підтиснувши губи.

Асасини поверталися.

Деваш був разом з ними. Серед вузької темної вулички вони йшли безмовними тінями. Попереду йшов один з індійських асасинів; його крок був впевнений, він маневрував і вів інших, пробираючись нічною млою, розводячи її руками й проганяючи невидимих ракшасів, вигаданих демонів. Інші асасини не відставали більше, ніж на десять кроків. Допомога могла знадобитися в будь-який момент.

Саймон стиснув зуби й схопився побілілими пальцями за раму.

— У страждання є своя причина, — почав Рагху, й Хетевей впізнав знайомі роздуми. Буддійська філософія по-своєму захоплива та неоднозначна, якщо не зациклюватися на деяких моментах, незрозумілих для інших людей. Є частка правди, але ще довше існують сумніви. Але Рагху не закінчив думку — лише власне бажання, яке базується на істині в буддизмі, може стати причиною страждання. Якщо людина не захоче страждати, то й не буде.

Хетевей провів рукою по короткому волоссю. Чи не хоче він здаватися собі кращим, огидно використовуючи друга? «Я страждаю, тому що хочу цього». Але навіть, попри всю раціональність Хетевея, порожній контроль над емоціями, переконаннями й внутрішніми догмами звучав як гучний сигнал для глухої свідомості й не менш незахищеній психіці. Сам він ніколи б не зміг підвести близького друга до краю, але якщо це зроблять інші, чи зможе він приховати всю цікавість й повністю абстрагуватися від зовнішніх та внутрішніх подразників, залишалося загадкою.

— Саймоон! — від жахливого крику хотілося закрити вуха, а для надійності помотати головою, але цього Саймон Хетевей не зробив, а лише глибоко кивнув та опустив очі. Йому юезмежно шкода. Однак, проблем Деваш міг хапнути сповна навіть без його участі. Про щоденник вже давно знали, виявляється, просто мовчали.

— Все в порядку, Деваш. Все буде добре, — під пронизливим поглядом Вільяма, Хетевей видавив вимучену усмішку й спробував заспокоїти друга. Але Деваша відразу відвели в інше приміщення, тримаючи під руки. «Тільки все заперечуй!» — говорив одними губами тамплієр.

Надія не виправдала себе. Це він може щось придумати, але навряд чи їхні думки будуть збігатися, особливо, коли біля шиї знаходиться прокляте лезо асасинів. Досить важко зосередитися, коли не знаєш їхніх правил.

Він проводив поглядом друга й відповів їм мовчазною ненавистю, яка вже давно ворушилася та скреблася всередині, нервово сверблячи, заважаючи своїм існуванням. Він відчував, як задихається від емоцій. Кров'ю окропилася земля. Він видихнув та зосереджено подивився на обличчя.

Вікторія. Вона майже не змінилася після звільнення з Абстерго, але то скоріше було втечею. Та сама коротка зачіска, ті ж світлі очі й втомлений, хворобливий вигляд, прихований за зовнішнім блиском. Шкіра на обличчі, здавалося, була натягнута на череп, проявлялася надмірна худоба. Непросто, навіть для психіатра. Розмова не починалася, зате її вираз, ті емоції, що відобразилися, точно окремим шрифтом на білосніжному документі чергового звіту, сказали багато.

Вікторія здригнулася — там була жалість.

Найсправжніша жалість до людини.

Вікторія Бібо голосно зітхнула.

— Якщо мій друг виявиться насправді потомком Джайдіп Міра, то я впевнений, він у надійних руках, — рівно промовив Саймон Хетевей, усміхнувшись, одним куточком губ, і вдихнув важке повітря.

— Я зроблю все можливе, щоб він не постраждав, — слова самовідданої й ризикованої жінки зігріли.

Саймон вдячно кивнув. Перший та останній раз він отримав дозвіл використовувати Анімус на собі, і тоді не прогадав. Нехай історія Жанни вдарила по ньому тим же мечем, який вона тримала у своїх сильних руках, надихаючи Францію, але він вражений, особливо тією правдою, поданою машиною в гучній обгортці, усіяній склом та брехнею.

— Мені розповіли цікаву річ, — здалека почав Саймон і замовк, чекаючи моменту та, можливо, запитань. Поки є така можливість, він дізнається, наскільки може бути корисним у даній ситуації.

— Яку? — насупилася Вікторія. Вона, ніби скануючи тутешній контингент, розбирала по камінчиках стіну, яка невидимою перешкодою зросла прямо в приміщенні, серед пилу та бруду. — Мені нічого не відомо.

Саймон мовчав. Він давно помітив постать Вільяма Майлса, лідера асасинів. Вікторія примружилась та різко обернулася. Асасин виявився за її спиною, поглинений темрявою, але уважно він слухав уважно.

— Як думаєте, що трапиться після смерті одного пихатого тамплієра? — Майлс склав руки на грудях.

— Прошу, моя пихатість не відіграє роль в цьому контексті.

— А мені здається навпаки. Чим нахабніше ти себе поведеш, тим швидше нам доведеться попрощатися, — явна загроза пройшла повз Саймона.

Той задумливо глянув на асасина, а потім опустився на диван. Отже, було абсолютно ясно, що вони знайшли важіль управління, граючи на дружбі та понятті обов’язку. Лише Деваш... Деваш втягнув його в трясовину вічного конфлікту, хоч і через незнання, проте друг уже не дитина, йому не потрібна протекція Саймона Хетевея, не тут і не зараз; раніше — років на десять, але тепер...