Глава 3. Братство

Асасин помітив тамплієра, а той помітив його.

Все було майже чесно, особливо з усвідомленням Саймона, що потрібно бігти й вже, напевно, телефонувати в Абстерго. А ще краще було зробити це кілька годин тому, бо лише Деваш знав, де він і куди пішов. Це дуже пригнічувало.

Саймон Хетевей кинувся вниз і ледь не збив цілий натовп туристів. Якщо врахувати, що розташування гробниці — в самому центрі, оточеному пусткою, то ситуація була сумною. Його швидко помітять, і на милість чекати не варто.

— Не бігай тут, накличеш біду і гнів богів, — шикнув на нього "асасин". Той тривожно вглядався в небо, а потім, своїми пронизливими чорними очима спостерігав за туристами.

Гробниця будувала нові плани затримання.

— Вибачте, — пробурмотів Саймон Хетевей, підтиснув губи. Здається, інтуїція його підвела, чи ні... Хетевей подивився на обидві руки охоронця, але нічого схожого на приховані клинки не було видно; світла тканина, дещо схожа на рясу асасинів минулого, повністю відкривала руки. Параноя тамплієра цвіла й пахла, і він нічого не міг з цим вдіяти. Нарватися на проблеми в чужій країні було простіше простого, але цього не хотілося.

Хетевей зітхнув і, підібравшись, витяг із рюкзака невеликий туристичний капелюх болотного кольору. Дощ продовжував йти, однією щільною завісою відокремлюючи його від іншого світу, і він майже був впевнений, що там, за широкими та високими воротами — входом на територію пам'ятки — життя продовжувало кипіти. І тільки гробниця велично стояла на постаменті, немов перлина.

Згадалася легенда про смерть падишаха.

Хоча історія здалася йому дивною, вона була вкрай цікавою. Говорили, що Хумаюн був освіченою людиною, шанував науки, особливо астрологію та астрономію, і якось, повертаючись зі своєї бібліотеки з великою купою книг, він почув заклик на молитву — азан. Кидати книги Хумаюн не хотів, тому спробував, не випускаючи стопку з рук, схилити коліна. Заплутавшись у полах довгого халата, він скотився зі сходів й невдовзі помер від отриманих травм. Інформації про нього було мало, а біографію написала його сестра, і дізнатися, чи дійсно це випадковий збіг погубив падишаха, чи щось інше було невідомо.

— Там же гроза, — спробував зупинити його "асасин". — Індійські грози дуже небезпечні!

Саймон кинув короткий погляд на перешкоду у вигляді цього дивного індійця й поспішив далі. Нічого небезпечнішого для простих людей, ніж таємниці, що ховаються в їхніх головах.

***

Вільям почухав підборіддя, дивлячись на худорлявого професора університету, який уже другу годину невпинно щось бормотів собі під ніс. Він розповідав про ведійський санскрит, а потім ще кілька хвилин скаржився на те, що такий екземпляр від нього втік. 

— І кому належав щоденник? Ви запам’ятали, хто його приніс? — терпляче уточнив Майлс. 

— А, що? Я точно не знаю, не встиг розглядіти того молодого чоловіка, але він належав Генрі Гріну. Дивне ім'я для індійця, хоча, можливо, це просто псевдонім, — професор у сірому піджаку нервово закачав рукава і витягнув з верхнього ящика невелику книгу. — Я займаюся вивченням цього проміжку часу, коли ведійський санскрит був мантрами. Це гімни, співи, ритуальні формули та заклинання. Частина тексту мені здалася описом ритуалу... 

— Добре, а ви впевнені, що точно не пам’ятаєте? Яким він був на вигляд? Індійцем? 

— Я не впевнений, здається, індійцем, але розумієте... Я ж учений, мене більше зацікавив щоденник і написане. Ось якщо вважати, що «Генрі Грін» — псевдонім, то, можливо, його родичі чи колекціонери могли принести таку річ. У нас дуже багато спадщини, як і любителів придбати в колекцію щось варте. 

Вільям Майлс моргнув і виставив руку, намагаючись заспокоїти професора, але той продовжував емоційно виливати свої думки та припущення. 

— Лейла, — не повертаючись, звернувся він до дівчини. Але Хассан знову зникла. — Лейла! — спробував ще раз, але, зазнавши поразки, вдячно кивнув професору і  пішов шукати Хассан. 

Лейлу знайшли швидко. У тихому відгалуженні коридору, біля великого вікна. 

— Він нічого не знає. Або не хоче говорити. 

— Якщо тамплієри вже тут, то інформація буде в базах, — нахмурилася Лейла. Темні тіні та суворий погляд надавали їй серйозності. 

— Подзвоню Шону і Ребеці, можливо, їм удасться щось дізнатися. 

Лейла кивнула.

Вона з нетерпінням чекала, коли зможе почати свій сеанс в Анімусі, а не займатися цією нісенітницею. Саме там вона відчувала себе вільніше і сильніше. А це коштувало дорого. Власна залежність лише трохи лякала Хассан, але їй вдавалося не занадто задумуватися про це, а налаштовуватися на роботу.

Хассан зітхнула. 

Підозра, що Майлс притягнув її сюди тільки для того, щоб вона відчула себе частиною братства, пригнічувала. Поки що в цьому не було потреби, але артефакт може опинитися в руках тамплієрів. Не це їхнє завдання: урвати шматок влади в інших, не дати їм поневолити світ, який вони майже захопили?

Свобода і братство йшли рука об руку, але за це потрібно було заплатити чималою кров’ю, проливаючи її кожен день, не знаючи милосердя до ворогів, якого вони не виявляли до них. Можливо, Лейла ще не розуміла всіх тонкощів, але точно не мала нічого доброго до Абстерго. Її обдурили, вкрали креслення, і все було даремно — всі заслужені почесті дісталися іншій людині. Людині, яка без жодного сумніву забрала все собі. І вбили подругу.