Глава 2. Усипальниця

Чи було це правильним рішенням, він не знав, але чітко усвідомлював — про Деваша Абстерго не повинне дізнатися.

У гонитві за кращим життям люди здатні на багато: на крадіжку, на вбивство, на обман. І це тільки початок. Коли влада розв'язує руки й надягає корону, продуманий механізм знову зриває замки, а світ спалахує новою трагедією. 

Саймон точно не міг знати, чи це насправді артефакт Ісу, чи проста легенда. Спалахне світ чи ні.

Хетевей пересів на диван та розклав свої речі на журнальному столику, розглядаючи задорого придбаний екземпляр. Після того, як Генрі Грін й Іві Фрай поїхали до Індії, про вченого мало що відомо; подальше його життя не особливо цікавило «Абстерго», але ці записи навряд чи з'явилися просто так.

Якщо це ще одна Частка, слід було впевнитись, що це саме вона.

Щоб вибити фінансування, потрібні були докази, а з них лише потерта часом книжка. Втім, якщо немає сенсу, то вона поповнить його колекцію цінних скарбів.

— Ну що? — поруч сів Деваш, допитливо стріляючи очима.

— Я тільки почав, — усміхнувся Саймон Хетевей, витерши піт з обличчя, а потім витягнув з маленької кишені блокнот і ручку. Потрібно було розшифрувати текст, зіставити всі факти й відстежити подальші пересування Генрі Гріна й Іві Фрай. Книга-спогад була датована, але останні цифри вже давно стерлися. — Тут частина тексту, здається, написана на санскриті, — він перегорнув сторінку, вказуючи пальцем на один із надписів.

— Так, точно можу сказати, це санскрит, — поважко закивав Деваш. — Здається, навіть ведійський санскрит. Ще до нашої ери його використовували для гімнів, піснеспівів, ритуальних формул. Якщо пам'ятаєш, я якийсь час вивчав давні мови, але щось не склалося. Правда, знаю одного хорошого спеціаліста.

— Того, який хотів її вкрасти? — спитав Хетевей і зітхнув.

У спеку йому постійно хотілося спати й води, тому, попросивши Деваша приготувати йому чай, знову зосередився на роботі, записуючи незначні деталі, які могли зіграти важливу роль.

— Ні, не той, —  згодом награно насупився Деваш й показово голосно поставив чашку на стіл, зробивши кілька кроків назад. — Його не цікавлять мирські клопоти й матеріальні цінності, він більше по духовній частині.

— Дякую, — піднявши чашку, Саймон зробив ковток. Йому потрібно було зробити кілька фото, і якщо нічого не вийде з людиною тут, слід буде відправити Закарію. Але для останнього повинна існувати чітка мета, а важливість цієї знахідки ще не доведена. Він задумливо постукав ручкою по блокноту і зробив ще кілька фотографій, відкинувши смартфон на інший кінець дивана. — Так, де можна знайти спеціаліста? Він далеко живе?

— Так, трохи далекувато, — нахмурився Деваш, постукав указівним пальцем по губі. — У мене, знаєш, справи є, і я не зможу тобі допомогти його знайти, хіба що на карті покажу.

— Ну, хоча б так, — знизив плечима Хетевей.

— Його можна знайти біля гробниці Хумаюна, це в центрі. Але є одна проблемка, — Деваш зробив вираз обличчя «упс», кілька винувато глянувши на Саймона. — Він любить ховатися від людей, які йому з якихось причин не подобаються. Може, через ходу, погляд, одяг, зачіску, колір очей чи волосся — причин безліч, — з кожним натхненним словом друга Хетевей все більше мрачнів.

"Не простіше ризикнути й доручити Закарії, який, якщо не впорається сам, точно знайде потрібного спеціаліста без цих особливостей?" — подумав Саймон.

— Я б волів з ним не зустрічатися, але, з іншого боку, сподіваюся, що мені пощастить і не доведеться досліджувати всю гробницю.

Оптимізм Саймона Хетевея повільно танув під жарким індійським сонцем.

У країні контрастів йому було трохи складніше, особливо різко відчувалися зв’язані руки, немов міцні джгути обплели руки до ліктів. Зовсім дивні відчуття, точно абсолютно зайві. І справа не в країні, а в цій величезній історії, що стоїть за ім’ям Генрі Гріна та індійськими асасинами. Тамплієр швидко ввів адресу гробниці, розглядаючи її з усіх боків на екрані.

— Наша пам’ятка, — гордо сказав Деваш.

Саймон Хетевей кивнув, мовляв, подивимось, і задумливо провів пальцем по екрану.

Його точно зацікавила ця людина та її вибір співрозмовника. Він сподівався на краще, але сумніви міцно осіли в його мозку, якась підозра вертілася, мов дзиґа, і спіймати її було дуже складно, але необхідно.

Саймон помітив, що Деваш не міг приховати свого збудження раптовою догадкою, але йому були невідомі всі нюанси, і те, що так хвилювало його професора, також. Проте йому байдуже до таємниць, пов’язаних з історією та минулим. Хоча Деваш і залишив все на потім, та знайшов себе в маленькому магазинчику старих і нових речей, Саймон надіявся — проблем хоча б з Девашом не буде.

Адже вони стільки пережили в Кембриджі...

— Мені потрібно йти, — різко підвівся Хетевей.

Блокнот ковзнув вниз, але Саймон навіть не глянув туди, лише потім механічно склав усі речі, щільно утрамбувавши рюкзак.

— Деякі речі я залишу у тебе, — вирішив він, підозрюючи, що його може чекати там, у гробниці.

На дорогу пішло багато часу.