Глава 1. Пил і порох

Що такого ви бачите в Індії, чого не бачу я? Кольори. Фарби. Посмішки... Ось вона – життя.

Готель “Мериголд”: Найкращий з екзотичних.

Легкий аромат шафрану мигнув солодко-терпким запахом, залишившись невизначеним, як і інші прянощі у великих джутових мішках на прилавках базару в Делі. Ледве торкнувшись їх швидким поглядом, чоловік різко видихнув, обернувшись, і напружено стиснув зуби, обійшовши втомленого туриста з великим рюкзаком. Здавалося, щоб знайти потрібну людину чи місце, тут необхідно витратити ціле життя, не розчинившись у вузьких вуличках, широких прилавках та натовпу.

Не знайшовши того, кого шукав, Саймон Хетевей помітив інше, а саме блискучу вдалині на сонці вивіску зі слонами – умовне місце зустрічі. Він без попередження стрибнув на рикшу, витягнувшись наскільки дозволяв його зріст й ледь усміхнувшись здивованому водієві, запропонував кілька доларів. І після, перед ним, на розвилці вулиць, з’явився крихітний магазинчик з яскравою вивіскою. Уже тоді Хетевей полегшено витер лоба й одним стрибком досяг тротуару, торкаючись підошвою гарячого асфальту. Від незвичного клімату та спеки, якою просочився кожен дюйм країни спецій й дорогоцінностей, голова вертілась, і ледь нудило.

Він постукав. Тихо задзвенів дзвін всередині магазину й тонкою треллю сповістив господаря крамниці про прихід гостя. І не дочекавшись, коли йому відчинять, Саймон зарився у щільно набитий рюкзак, з яким приїхав в Індію під час відпустки й дістав невеликий конверт, розмальований від руки в індійських мотивах. На внутрішній стороні лежав злегка затемнений олівцем індійський хрест. Частина тексту на хінді, а решта на англійській, тому переклад зайняв більше часу, ніж розраховував сам Хетевей.

– О, друже мій, Саймон! – на ламаній англійській вимовив давній приятель Деваш, запрошуючи його всередину.

У крамниці пахло старовиною, пилом та книгами, Саймон гучно втягнув повітря. Велика кількість дивних й старих речей займали всі полички, всі куточки й кожний шкафчик. Старі різнокольорові вази, бронзові статуетки, кинджали, мечі, шкатулки. Світло проникало в крамницю через помаранчеве скло.

— І я радий бачити тебе, Деваш, – усміхнувся Саймон, дивлячись на щуплого, щебетливого, уже не молодого чоловіка типової індійської зовнішності: чорне коротке волосся, великі блискучі темно-карі очі й орлиний ніс, в кутках очей залягли дрібні зморшки, як і в кутиках губ, особливо, коли той усміхався. На ньому була традиційна одежа, блискуча, яскрава й кольорова.

Сам Саймон був одягнений дуже просто, позбувшись на деякий час дрес-коду та краватки. Але до останньої він уже надто звик, тому помічав за собою  бажання поправити її, затягнути або розслабити.

— Як життя? — Хетевей зняв рюкзак, кинув його на підлогу, трохи розминаючись. Від незвички плечі та спина почали боліти, а бажання розвантажитися відразу ж з’їдали думки про те, що там, дійсно, є необхідні речі. Цього разу зайвого він не брав. — Років сім минуло. Або більше.

— Час летить швидко, — погодився Деваш. Потім прикрив двері, відразу перевернувши табличку «Відкрито» на «Закрито». — Раз уже ти приїхав, проходь, пригощатиму. Якщо пам’ятаєш, м’яса у мене немає, — на всякий випадок попередив його Деваш, не раз стикаючись з американськими друзями, але це тільки розсмішило тамплієра.

— Так, так, корови — священні тварини, і решта теж. Я пам’ятаю, тут за здоровий спосіб життя, — втомлено посміхнувся Саймон, витираючи рукою піт зі чола, і видихнув: у крамниці було трохи прохолодніше, ніж на вулиці, але йому не вистачало кондиціонеру. — Але досі не можу повірити, що ти повернувся в Індію.

— Тут мій дім, — легко відмахнувся Деваш, — моя сім’я, і мені нема чого жалітися, Саймон. Пригощяйся, друже, дружина тільки десять хвилин тому принесла. Сабджі та чапати. — На тарілці лежали золотисті, рум'яні чапати, а поруч – барвисте сабджі з дрібними шматочками овочів у густому соусі"

еваш навіть через десяток років пам’ятав, як юний англієць уперше спробував чапати і віддав перевагу саме їм з усієї індійської кухні.

— Дякую, передай своїй дружині, що все дуже смачно, — Саймон наклав трохи на тарілку і відломив частину, вдихнувши свіжий запах ароматної страви. — Я у твого, до речі, агента, як він повідав, не знімаючи чорних окулярів, — він виразно підняв брови, згадавши чорноволосого хлопчика, якого послав друг, — в наступний раз кину помідор, щоб не губився.

Деваш розсміявся.

— Дрібний паразит допомагає мені в лавці, але абсолютно непередбачуваний, а ще в захваті від нових фільмів. Але де він знайшов окуляри, залишається загадкою — вранці їх ще не було. Правда, туристи в місті дуже часто втрачають речі, — пожав плечима чоловік. — Я вже звик до нього і не звертаю на дивацтва уваги.

— Гарний малий, — відсторонено відгукнувся Саймон та відклав вилку: через спеку зовсім не хотілося їсти, та й ситні чапати швидко вгамували перший голод, який тероризував тамплієра ще з аеропорту. — Отже життя ти не збираєшся міняти, Деваш? А діти у тебе є?

— Ну, звичайно, Саймон, дві прекрасні дочки, але вони ще занадто малі, — похвалився Деваш й кивнув на сімейну фотографію в блідо-синій рамці, загублену на столі серед безлічі маленьких і різноколірних деталей.Саймон відразу і не помітив фото. — А як твоє життя? Чув, ти працюєш в Абстерго Індастріз? Корпорації з усіх корпорацій.

Хетевей подавився й здивовано подивився на друга.