Глава 1. Пил і порох

Що такого ви бачите в Індії, чого не бачу я? Кольори. Фарби. Усмішки... Ось воно – життя.

Готель «Мериголд»: найкращий з екзотичних.

Легкий аромат шафрану промайнув солодко-терпким запахом, залишившись невизначеним, як і інші прянощі у великих джутових мішках на прилавках базару в Делі. Ледве торкнувшись їх швидким поглядом, чоловік різко видихнув, обернувся і напружено стиснув зуби, оминаючи втомленого туриста з великим рюкзаком. Здавалося, щоб знайти потрібну людину чи місце, необхідно витратити ціле життя, не розчинившись у вузьких вуличках, серед широких прилавків та натовпу.

Не знайшовши того, кого шукав, Саймон Хетевей помітив інше, а саме вивіску зі слонами, що блищала вдалині на сонці – умовне місце зустрічі. Він без попередження стрибнув на рикшу, витягнувшись, наскільки дозволяв зріст, і ледь усміхнувшись здивованому водієві, запропонував кілька доларів. Згодом, на розвилці вулиць, перед ним з’явився крихітний магазинчик з яскравою вивіскою. Уже тоді Хетевей полегшено витер чоло й одним стрибком досяг тротуару, торкаючись підошвою гарячого асфальту. Від незвичного клімату та спеки, якою просочився кожен дюйм країни спецій і коштовностей, голова паморочилася, і до нудоти було близько.

Він постукав. Тихо задзвеніло всередині, тонкою треллю сповістивши господаря крамниці про прихід гостя. Не чекаючи, поки йому відчинять, Саймон зарився у щільно набитий рюкзак, з яким приїхав в Індію під час відпустки, і дістав невеликий конверт, розмальований від руки в індійських мотивах. На внутрішній стороні блищав злегка затемнений олівцем індійський хрест. Частина тексту була на хінді, а решта – англійською, тому переклад зайняв більше часу, ніж розраховував Хетевей.

– О, друже мій, Саймоне! – вимовив на ламаній англійській давній приятель Деваш, запрошуючи його всередину.

У крамниці пахло старовиною, пилом та книгами. Саймон глибоко втягнув повітря. Велика кількість дивних старих речей займала всі полиці, куточки та кожну шафку. Старі різнокольорові вази, бронзові статуетки, кинджали, мечі, шкатулки. Світло проникало в крамницю через помаранчеве скло.

— І я радий бачити тебе, Девашу, – усміхнувся Саймон, дивлячись на щуплого, щебетливого, уже немолодого чоловіка типової індійської зовнішності: чорне коротке волосся, великі блискучі темно-карі очі й орлиний ніс. У кутиках очей та губ залягли дрібні зморшки, особливо помітні, коли той усміхався. На ньому був традиційний одяг, блискучий, яскравий і барвистий.

Сам Саймон був одягнений просто, позбувшись на певний час дрес-коду та краватки. Але до останньої він надто звик, тому ловив себе на бажанні поправити її, затягнути або розслабити.

— Як життя? — Хетевей зняв рюкзак, кинув його на підлогу, трохи розминаючись. Від незвички плечі та спина почали боліти, а бажання розвантажитися з’їдало думки про те, що там справді є необхідні речі. Цього разу зайвого він не брав. — Років сім минуло. Або більше.

— Час летить швидко, — погодився Деваш. Потім прикрив двері, перевернувши табличку «Відкрито» на «Закрито». — Раз уже ти приїхав, проходь, пригощатиму. Якщо пам’ятаєш, м’яса у мене немає, — про всяк випадок попередив він.

— Так, так, корови — священні тварини, і решта теж. Я пам’ятаю, ти за здоровий спосіб життя, — втомлено посміхнувся Саймон, витираючи рукою піт із чола. У крамниці було трохи прохолодніше, ніж на вулиці, але йому бракувало кондиціонера. — Але досі не можу повірити, що ти повернувся в Індію.

— Тут мій дім, — легко відмахнувся Деваш, — моя сім’я, і мені нема чого жалітися, Саймоне. Пригощайся, друже, дружина щойно принесла. Сабджі та чапати.

На тарілці лежали золотисті, рум'яні чапати, а поруч – барвисте сабджі з дрібними шматочками овочів у густому соусі.

Деваш навіть через десяток років пам’ятав, як юний англієць уперше спробував чапати і віддав перевагу саме їм з усієї індійської кухні.

***

— Дякую, передай своїй дружині, що все дуже смачно, — Саймон наклав трохи на тарілку і відломив частину, вдихнувши свіжий запах ароматної страви. — До речі, у твого агента, як він повідав, не знімаючи чорних окулярів, — він виразно підняв брови, згадавши чорноволосого хлопчика, якого послав друг, — наступного разу кину помідор, щоб не губився.

Деваш розсміявся.

— Дрібний паразит допомагає мені в лавці, але абсолютно непередбачуваний, а ще в захваті від нових фільмів. Але де він знайшов окуляри, залишається загадкою — вранці їх ще не було. Щоправда, туристи в місті дуже часто втрачають речі, — знизав плечима чоловік. — Я вже звик до нього і не звертаю на дивацтва уваги.

— Гарний малий, — відсторонено відгукнувся Саймон та відклав виделку: через спеку зовсім не хотілося їсти, та й ситні чапати швидко вгамували перший голод, який тероризував тамплієра ще з аеропорту. — Отже, життя ти не збираєшся міняти, Девашу? А діти в тебе є?

— Ну звичайно, Саймоне, дві прекрасні дочки, але вони ще занадто малі, — похвалився Деваш й кивнув на сімейну фотографію в блідо-синій рамці, загублену на столі серед безлічі маленьких і різноколірних деталей. Саймон відразу і не помітив фото. — А як твоє життя? Чув, ти працюєш в «Абстерго Індастріз»? Корпорації з усіх корпорацій.

Хетевей подавився й здивовано подивився на друга. Звідки? Тамплієр не любив розповідати про свою роботу, надаючи перевагу тому, щоб ціми знаннями володіла якнайменша кількість людей, тільки родина. Тому він поморщився, не видаючи інтересу до теми свого життя.