2.2

— І-і-і-і, — дівчина з диким красно-фіолетовим волоссям, ще й асиметрично підчикриженим, неслася до нас з Тимуром від будівлі морга. — Моя гарнюня!

— Тільки не кажи, що це Марʼяна, — Тимур з жахом дививсь на це диво.

На відміну від мене він спілкувався з хлопцями, тому як змінилися наші дівчата, мабуть, й уявлення не має. Тим цікавіше подивитись на його реакцію.

— Не кажу, — я посміхнулась й розкрила обійми Марʼяні.

Дві хвилини весь окіл слухав вереск невгамовної дівчини, Тимур весь час чухав вуха й пускав очі під лоба. Бідненький? Ото вже ні. Це мені у вухо верещали й тискали наче іграшку.

— Ох, яка ж ти красочка! — Марʼяна відсторонилась з захопленням розглядала водночас вертіла мене в усі боки. — Зовсім розквітла.

З боку могло здатися ніби ми сто років не бачились, але не це так. Вчора ми звʼязувались і не просто, а по відеозв'язку, я хизувалась новою спідницею та сумкою. Мала сьогодні ввечері її одягти.

— Ой леле мій! Марʼяно, ми постійно на звʼязку були й ти бачила яка я.

— Тю, так відео не те ж саме, що дійсність. Чи не так, Тимуре?

— Твоя правда, — хлопець посміхався ледь стримує сміх.

Від тієї Марʼяни сірої мишки не залишилось жодного натяку. Перший курс медунівера якось непомітно й ґрунтовно змінив дівчину. Відверто кажучи я неймовірно цього рада. Так, інколи це завдає клопіт, але ж в цілому подруга стала живою, енергійною, відкритою. Чи це не радість?

— Досить вже мене наче іграшку крутити.

— Пробач. Я так рада тебе бачити наживо, — Марʼяна знов мене міцно обійняла та відійшла на два кроки. — Мені шкода твого батька.

Маленька мить щастя, як бульбашка лопнула. Я хитнула головою та подивилась на Тимура.

— Я хочу сам оглянути тіло, — Тимур показав свою посвідку. — І, звісно, почути твої думки, як фахівця.

— Ха! Фахівця! Мені до того рівня, як до Місяця пішки, але все одно приємно, — Марʼяна посміхнулась, взяла Тимура під лікоть й повела нас до царства холоду. — Взагалі, всі висновки передають старшим слідчим, але для вас зроблю виключення.

Міський морг й зовні моторошна будівля брудного сіро-коричневого кольору, й всередині мала сумний темно-сірий колір. Довгі вузькі коридори, зачинені двері ще більше пригнічували. З кожним поворотом сильнішим ставав запах формаліну.

— Сподіваюсь, амбре для вас звичне й мені не доведеться потім прибирати, — Марʼянка підморгнула та гучно тупа східцями повела нас далі.

— Дуже дотепно, — Тимур похмурнів, але на мене озирнувсь.

— Взагалі, — я посміхнулась. — ти б мала підготуватися до нашого приходу. Де стрічки й квіти?

— У-у-у починається… — Марʼяна завмерла біля дверей, чекала на нас. — Ваша величносте, не гнівайтесь на нас сірих та нікчемних.

— Ой не тому вас вчили… не тому, — Тимур подав мені руку, допоміг спуститися. — А тепер до справи. Де тіло? Що ви знайшли?

Марʼянка вмить перетворилася на профі й відкрила двері.

— Майже нічого, — в просторій кімнаті крім тіла батька на столі нікого не було. — Я все підготувала, але… Тимуре, хоч сам, хоч через батька, але дай мені дозвіл.

— Могла й не казати, звісно, все в тебе буде. Зараз все дізнаємось, відвезу Олю й повернусь з дозволом.

— Дивись, на перший раз повірю, — Марʼянка примружилася, важно пішла до тіла. — Смерть настала внаслідок кульового поранення. Олю, він помер миттєво.

Я хитнула головою не мала сили щось казати. Марʼяна погладила мене по руці й повернулася до пояснень.

— Стріляли з близької дистанції про це говорить характер поранення. Вбивця має той самий зріст. Скоріш за все, вбий знав цю людину.

— З чого такі припущення? — Тимур нахиливсь аби детально розглянути отвір від кулі.

— Дивись, ось тут куля увійшла в тіло, якби дядько Гена стояв чи йшов, то слід мав бути чітким й округлим, а он бачиш? під невеликим, але кутом йде. Тобто можна припустити, що вони розмовляли, а потім дядько Гена пішов і у цей час його вбили.

— Припустимо, — Тимур почухав носа. — І що це нам дає?

— Не знаю, — Марʼяна знизала плечима. — То вже твоя робота, я лише говорю про факти.

— Це нам дає знання, що вбивця тварюка, яка не має права жити, — сльози текли по щоках, я навіть не намагалась їх стерти, марна справа. — Він зрадник й трус.

— Олю, — Марʼянка підійшла до мене й обійняла. — Мені так шкода. Твій батько був дивовижною людиною, доброю, відкритою та мав велике серце. Цього покидька обов'язково знайдуть й покарають.

— Угу, — я дістала хустинку, витерла обличчя. — Іноді я жалкую про заборону смертної кари.

— Розумію і підтримую. Я тут стільки всього побачила, що вважаю жити мають люди, а вбивці до людей не належать. Тому нема чого годувати й утримувати їх за наш кошт. Я б ці гроші на розвиток пустила.

— Так дівчатка, ваша кровожерливість мене вже лякає, тому облишмо цю тему й поговоримо про головне, — Тимур забрав мене від подруги й сам обійняв. — Марʼянко коли дядька Гену можна забирати?

— Взагалі, ми все зробили, результати аналізів будуть готові завтра-післязавтра, — Марʼянка почухала носа. — Сьогодні наведемо красу й завтра можна ховати.

— Чудово. Мені зроби копію всіх ваших висновків й аналізів.

— Ну-у…

— Всі дозволи сьогодні ввечері привезу.

— Отак би відразу. Звісно зроблю, якщо є потреба можу на флешку скинути.

— А на пошту?

— Ні, Олю, на пошту ні. Флешку ніхто не відстежить, а пошту…

— Так, твоя правда.

— Все, дівчатка, час спливає, а мені ще багато чого треба зробити, — Тимур підхопив мене за лікоть й повів на вулицю.