Розділ 2

— Маячня! — Тимур скуйовдив волосся, пнув маленький камінець. — Нісенітниця! Олю, наші батьки товаришували ще з юнацтва! Як ти можеш таке казати? Повірити не можу!

— Припустимо маячня. Але що тут робить цей недопалок? — я махнула пакетом з недопалком. — Ти краще за мене знаєш, що такі цигарки палить лише твій батько, бо вони надто дорогі.

— Припустимо. Але чом ти вирішила, що це… — Тимур ткнув пальцем у пакет. — сьогоднішнє?

Я замислилась. З одного боку він має рацію, а з іншого… Маю ж я знайти хоч якусь зачіпку, так чом не батько Тимура?

— Ну-у… а знаєш що? Їдемо до лабораторії, — я озирнулась в пошуках автівки Тимура. — Де твоя дівчинка?

— Ха! Дівчинка від мене бігає, а моя крихітка з іншого боку, ходімо, — Тимур взяв мене за руку й повів до своєї автівки.

Я востаннє озирнулась на лінію білої крейди на асфальті. Вже завтра нічогісінько не залишиться лише у серці назавжди лишиться болюча темрява втрати.

Тимур ніби розумів мої почуття й мовчав поки ми не сіли в автівку й не рушили містом.

— До речі, знаєш хто зараз працює в лабораторії? — я похитала головою. — Макс.

— Стривай, він же про власну справу мріяв.

— І досі мріє, а поки що збирає на це гроші.

— Мабуть, щось неймовірне хоче відкрити, якщо стільки часу набути не може, — Тимур стенув плечима. — А що за дівчина від тебе біга, м?

— Ха! От вже жінки, вам аби плітки збірати, — Тимур лукаво посміхнувся й підморгнув. — Ти ж не розказуєш що між тобою й Томом сталося.

— Там й говорити нема про що, — я відвернулась до вікна.

Стільки всього сталося, але згадувати й досі гірко. Кажуть час лікує. Чи то чотирьох років замало, чи то брешуть. Хтозна.

— От і мені нема про що.

Я міцно стиснула губи визнав поразку. Але це поки що. Ми з Тимуром з дитинства товаришуємо, але я жодного разу не бачила дівчат поруч з ним. Вони були і є, але десь там і це неймовірно дражнить й збуджує цікавість.

На жаль з Максом ми не зустрілися, бо він був десь у таємній таємниці, тому залишили недопалок й вийшли на вулицю.

— То як три доби витримаємо? — Тимур обійняв мене за плечі.

— Доведеться.

— Поки ми їхали я пригадав ще двох, що палять ті ж цигарки, — я підвела брову. — Так, це так само впливові люди нашого міста.

— Чом я їх не знаю?

— Бо ти щойно приїхала, а я вже встиг побувати майже в усіх, — Тимур скривився. — Батько на мою честь свято влаштував й зібрав всіх більш-менш великої руки. А потім довелося ходити на посиденьки до них. Нестерпна нудота. Як тільки тобі це подобається? Не розумію.

— Нащо людині великої руки, у майбутньому, всі ці посиденьки. Незрозуміло, — я посміхнулась.

Так, Тимур ніколи не полюбляв всі ці вечори, батьківське хизування й добір наречених. Скільки лайок я чула через схвалених батьком дівчат й не перерахувати. Михайло Олегович хоч і має круту вдачу, але зрештою поступається синові.

— Так я відмовляюсь це розуміти! Людину мають визначати дії, її здобуття, її прагнення та хоч мрії, але ніяк люди великої руки. От чому тут за шість років анічогісінько не змінилося. Бо люди, а не праця, вирішують хто ким має бути та де сидіти.

— Мені інколи здається, що ти з іншої реальності. — я випередила Тимура, стала навпроти, закинула голову. — Ні, справді, ти син чоловіка, що фактично володіє містом, хоч і залишається в тіні, а мислиш наче нічого не знаєш й не бачиш.

— Олю, я тебе дуже ціную, але тобі краще помовчати.

— То й гаразд! — я випнула губи й крутнувшись пішла геть.

Тимур завжди біситься коли говорять про батька і його владу. Чому? Це ж чиста правда. Якщо Михайло Олегович не хоче нічого не відбудеться; якщо йому хтось не сподобався дуже швидко ця людина від'їжджає з міста. Нащо Тимур поліз до тих розслідувань, мабуть, він і сам не знає. Йому більш сталась у пригоді політика, дипломатія або управління.

День у повні, а я вже стільки разів встигла з Тимуром полаятись, що моторошно робиться. Отже ж дідько! Я маю бути сильною, а виходить хтозна-що. Я так мріяла про своє вертання, як ми з батьком надолужимо шість років мого навчання. Вже потім я стану до роботи, понирну у світ мистецтва, нові знайомі, мандрівки, гарячі суперечки щодо невідомих шедеврів.

Все пішло за вітром.

— Дідько! Олю! — Тимур наздогнав мене й обійняв. — Пробач. Я… Чортівня якась! Я думав, що поки ти прилетиш знайду потрібні слова, а ти як грім на голову та ще зі своїми новинами. І недопалок той… хай йому! Та й взагалі ми мали геть інакше провести цей день… я винайняв ресторан… Дідько!

Тимур відпустив мене і достав гаджет.

Так, ресторан треба скасувати. Я дочекалась поки Тимур договорить й обійняла його. Хай там що, а ми друзі.

— Вибач, я ніяк не можу взяти під контроль почуття. Мене наче по морю бовтає. Знаю, це не професійно, але…

— Ні, ти не повинна вибачатися. Твої почуття природні, — я міцно обійняла хлопця й відпустила, зробила два кроки назад. — Гадаю, треба розв'язувати питання поховання.

— Так, треба їхати до морга, дізнатись коли віддадуть тіло, — сльози підступили. Я труснула головою. Все потім, зараз справи. — Знаєш хто зараз практику в морзі проходить?

— Здивуй мене.

— Марʼяна.

— Ні! Вона ж трусиха й навіть від подряпини непритомніла.

— Вже ні. В неї не вийшло попасти на косметолога і вибір був… та не було ніякого вибору. Отакої.

— Поїхали подивимось на кого те зайченя перетворилося, — Тимур усміхнувся, одразу ж похмурнів. — Але про похорон я сам розмовлятиму. Гаразд?

Я тільки кивнула.