1.2

Я хотіла його відштовхнути, але як зрушити з місця двометрового хлопця вагою близько 90 кілограмів? Ніяк. Тому я обійшла злого Тимура й сіла навпочіпки біля тіла батька.

Ні.

Це чужа людина.

Я на іспиті пана Сміта.

— Олю, ти не маєш права тут знаходитись, — Тимур присів поруч зі мною.

— Я, так само як і ти, маю диплом.

— А дозволу не маєш.

— Проте маю ось це, — я підвелась, витягнула з задньої кишені джинсів пластикову картку члена міжнародної асоціації приватних детективів.

— Дідько! Невже ти це зробила? — Тимур вихопив карту оглянув з двох сторін. — Олю, повірити не можу.

— Скажи це пану Сміту, — я забрала карту й сховала. — Все? Тепер я можу стати до роботи?

— Звісно… — Тимур знов скуйовдив волосся. — Дідько! Я тепер спати не зможу. Як ти зважилась на це? Ти ж мріяла про богемне життя? Невже мрію змінила?

— Е-е ні, мрію я ніколи не зміню, — я зняла рюкзак та дістала рукавички, що подарував пан Сміт. — Мистецтво мені ближче за трупи. Пробач.

— Якого біса тут діється? — до нас підійшов хмурний чоловік, побіжно оглянув мене й зосередився на Тимурові.

— Е-е-е… а це…

— Приватний детектив Гарна Ольга, — я знов витягла картку. — Сподіваюсь на співпрацю.

— Що гарна, то я бачу, — чоловік посміхнувся. — А от співпраці у нас з вами не вийде.

— Чом це?

— Ми не належимо до міжнародної асоціації. Отакої, — чоловік розвів руками. Знов він став суворим й зло прошипів: — Прошу покинути місце злочину.

— Але майоре… — Тимур вийшов вперед закрив мене собою.

— А ти взагалі мовчи. Тиме, ти б мав знати, що стороннім тут не місце.

— А я не стороння, — я вийшла з-за Тимура, гордо підняла голову. — Я донька вбитого, тому маю право тут знаходитись і вести власне розслідування.

— Дівчино, я вас візьму під варту на три доби… до зʼясування… Хочете?

— Ні! — я поривчасто крутнулася й стрімко пішла за набридливу жовту стрічку. — Дідько!

Звідки такі люди беруться? Невже він не розуміє як це для мене важливо?

— Та щоб тобі! — я тупнула й засунула руки в задні кишені, запрокинула голову: синє небо, яскравий день після дощу, а в мене на душі темрява.

— Олю, ти не ображайся, — Тимур обійняв мене, притулив до кремезного тіла. — Тут за шість років нічогісінько не змінилося.

— Нащо ти стільки часу вчився за кордом, якщо у нас інші правила? — я закинула голову, щоб дивитись в очі друга.

— Дурненька, — Тимур посміхнувся. — Одного часу я займу високу посаду й почну змінювати правила. Хтось має це зробити, так чом не я?

— Поки то буде… а мені зараз потрібно.

— Зараз ми чекаємо, коли всі поїдуть і почнемо власне розслідування. Залишилось трішки потерпіти. Ми тут близько чотирьох годин, все що могли зробили. Хлопці сподіваються знайти хоча б кулю, але…

Так я розуміла й водночас сили триматися покидали. Я звикла до смерті, але ж не батька. Притулилася до Тимура, сховала обличчя, щоб ніхто сліз не бачив. Поки вони поїдуть я трішки побуду дочкою підступно вбитого батька. Тимур мовчав, лише міцно притуляв до себе.

— Ну от і все, — Тимур мʼяко погладив мене по спині. — Ми можемо перевірити якість роботи місцевих профі. Ти зі мною, колего?

— А то! — я стерла сирість з щок, наділа рукавички та простягнула руку долонею вгору. — Ділися диво пакетом.

— От так відразу? Чи не перебільшуєш свою майстерність? — Тимур лукаво посміхнувся, але пакет для речових доказів витяг з кишені.

— Розумієш у чому річ, — я забрала пакет й крутнувшись пішла до білої лінії. — Я не перебільшую, а просто міркую й дивлюсь туди, куди ваші профі навіть не думають.

Без тіла батька працювати стало набагато легше. Біла лінія стала просто лінією.

— Куди вони не дивились на твою думку? — Тимур хоч і став позаду, але я достоту знала що зараз він усміхається всунувши великі пальці рук у шльовки.

Дражнити Тимура, звісно, приємно, але й справді куди ніхто не дивився?

Я озирнулася й сказала перше що спало на думку:

— Дорогу. Всі скупчилися біля тіла, можливо, ходили вперед в пошуках кулі. А звідки стріляли вдалось зʼясувати?

— Я б сказав, що ти відьма, але… Не вгадала! Ми все тут облазили — анічогісінько.

Я підійшла ближче до хлопця, поторкала лоба.

— Ніби нормальний, але хтозна… хтозна. Тимуре, ти розумієш, що так не буває, щоб злочин був, а слідів немає.

— Люба моя, я тобі про це стільки разів казав, а ти ж, як завжди, окрім себе нікого не чуєш. Тут всі спантеличені, але… — Тимур розвів руками.

Дідько!

— Маячня якась.

Нізащо не повірю. Не буває такого, навіть у казках. Я спрямувала на дорогу, серцем відчуваю, що не все вони оглянули.

— Олю, марна справа.

— Та невже? — я крутнулась ледь не врізалась у хлопця. — Що ти пропонуєш сидіти й чекати коли наша славна поліція знайде того, хто слідів не залишив? Тиме…

Я махнула рукою, відвернулась аби приховати сльози розпачу, тихо попленталась вздовж узбіччя.

— Ей, пробач я зовсім не те мав на увазі, — Тимур взяв мене за руку.

Те, що побачила під самісіньким бордюром ледь не змусило мене закричати. Але спершу факти.

— Стривай. — я закинула голову пильно подивилась в очі хлопця. — Ти сам сюди приїхав чи батько привіз?

— Сам, звісно, я ж казав, що працюю в Управлінні, — Тимур похмурнів. — Щось не так?

— Поки що не знаю… — я розкрила пакет, нахилилась підняв недопалок кинула його в середину, щільно натиснула край. — Але перша зачіпка вже є.

Я показала пакет Тиморові, додала:

— Сподіваюсь у твого батька є алібі.