Розділ 1

— Тато! Ні! — я лупила ногами у повітрі, щосили намагалась вирватися.

— Туди не можна, Олю.

— Відпусти мене! Тато!

Різкий мах головою і мене нарешті відпускають. Я біжу до того, хто лежить в калюжі чорної крові; до того, чиї блакитні, як у мене, очі більш нічого не бачать; до того, хто був для мене всім. До батька.

— Стривай, дурна, туди не можна, — знов величезні чоловічі руки хапають за плечі. Байдужий погляд темних очей грубо дряпає мій світ, розриває його на До та Після.

— Забери. Від. Мене. Руки.

Чоловік сіпнувся, відпустив. От же-ж погань ледь кістки не зламав. Обережно зробила крок вбік аби обійти поліцая. Здоровенний чортяка. Не встигла я й шагу ступити, як почула:

— Олю, ще один крок і я тебе заарештую.

— Що? — я обернулась, щоб заглянути в очі того, хто називає себе другом. Великий синець на підборідді хлопця, що я залишила своєю головою, зовсім не засмучував. Зараз в мене інша мета. — Тімуре, ти себе чуєш? Там мій батько. Я маю право бути там.

— Ні. Зараз ти заважатимеш. Невже шість років пройшли дарма? — чорні очі суворо дивились, змушували ніяковіти. — Твого батька вбили, ти нічим йому не допоможеш, а слідству завадиш, зітреш сліди, що залишив вбивця. Схаменись!

Тімур навис чорною горою, взяв мене за руку й повів до краю дороги, якомога далі від батька й жахливої жовтої стрічки.

— Як ти тут опинилася?

— Приїхала раніше, хотіла батькові сюрприз зробити, перевірила його місцеперебування от вирушила сюди… — я прикусила язика, ледь стримуючи сльози. Востаннє на людях плакала у пʼять років, коли дізналася про смерть мами. — А от ти що тут робиш?

— А я, на відміну від тебе, прийняв пропозицію щодо роботи в Управлінні… Я не знаю, що й сказати…

Тимур притягнув мене до себе, міцно обійняв. Це занадто. Я не стрималася та й розрюмсалась. Біль затоплював. Образа разом з люттю сковували серце.

— За що? — я підняла очі на Тимура. — Він же добра людина ніколи й нікому нічого поганого не зробив.

— Олю, я обіцяю, що знайду того покидька. Твій батько буде помщений.

Я стерла сльози, кивнула.

Треба зібратися, згадати все чому вчили довгі шість років. Дарма я ті шість років лаялась на всі заставки й на то дурне парі, і на Тимура. Через те, що мріяла про інше довелося водночас вчитися у двох Академіях. Вивчилася. Повернулася. Як виявилось надто пізно.

Мабуть, дарма я відмовилась від роботи в Управлінні, але в мене є знання і диплом, тому без допомоги поліції я сама знайду вбивцю.

— Олю, що ти вже замислила? — Тімур з підозрою на мене подивився. — Ні. Навіть не мрій вв'язуватися у цю справу самостійно. Чуєш?

— Звісно чую, ти ж за крок від мене.

— Олю…

— Тіме, я маю бути поруч з батьком.

— Е! Шановні, а хто платитиме? — водій таксі завмер неподалік від нас, переминається, з острахом дивився то на тіло мого батька, то на неймовірну кількість поліції.

— Стій тут, — хлопець пішов до водія водночас витягнув гаманець.

Поки Тимур забирав мій багаж та розраховувався з водієм, я швиденько шмигнула під жовту стрічку. Серце калатало десь у скронях, свіженький манікюр боляче впивався у ніжну шкіру долонь. Головне стриматись. Не кричати й не плакати. Я маю бути сильною, щоб знайти вбивцю.

Тінню пройшла повз двох поліцаїв, сильніше вганяла нігті в долоні. Я маю ясно бачити, щоб знайти зачіпку.

Я сильна.

Я зможу.

Мушу змогти.

— … та ні, стріляли у спину…

— … нічого немає…

— … маячня якась, куля вийшла, отже має бути десь поблизу…

Кожна фраза ніби ножем різала. Мабуть, мій подих чутно на іншому кінці міста. Мене не здивувати трупом, бачила стільки, що ліпше не бачила. Але то все були чужі люди… Я на мить прикрила очі, подумки повернулась до авдиторії пана Сміта і його незабутніх предметів.

Це чужа людина.

Просто тіло.

Розплющила очі. Два кроки та стою над тілом. Криміналісти перевернули тіло чоловіка, поруч залишився слід білої крейди. Я дивилась на білу лінію потім переводила погляд на тіло. Щось не так.

— Дівчино, що ви тут робите? — до мене стрімко наближався невисокий чоловік в чорній формі.

— Андрію, це зі мною, — на мої плечі лягли руки Тимура. — Одна з кращих на нашому потоці.

Той, кого назвали Андрієм завмер, критично-недовірливо оглянув мене, хмикнув та й повернувся звідки йшов.

— От чому ти така вперта? — Тимур обійшов мене, заглянув в очі.

— Хто б казав, — я хмикнула, бо права. Впертість наша вдача.

Тимур прикрив очі, я знала, що зараз він лічить до десяти. Я так само роблю, коли він мене допікає.

— Невже так складно зачекати? Хвилин за двадцять всі поїдуть, а ти зможеш повзати скільки заманеться. Все одно тут нічогісінько. Знаєш, таке відчуття ніби тут клінінг добряче попрацював. Дідько! — Тимур обома руками занурився у темне волосся, скуйовдив його.

— Звісно я не можу чекати. Це, — я ткнула пальцем в бік тіла, що лежало на землі. — мій батько. Якась мерзота його вбила і зараз вільно гуляє. І поки твої колеги чухають потилицю я мушу знайти хоч якісь зачіпки. Якщо не можеш допомогти — не заважай.

Ласкаво прошу до моєї історії. Запалюйте зірочки, додавайте книгу до бібліотеки та слідкуйте за продовженням