VI. Затишшя

Вони вибралися з печери, коли сірий, байдужий світанок почав отруювати нічну темряву.

Повернення було маренням. Стендалл тягнув на собі Олафа, який то плакав, то сміявся, то просто відключався. Кожен крок по гострому вулканічному попелу та покрученій магмі віддавався болем у розрізаних черевиках. Валле, важко кульгаючи і затискаючи рану на боці, з якої сочилася темна кров, ішов позаду.

Він не промовив ані слова, доки вони не дісталися підніжжя. Там Валле зупинився.

— Я залишуся тут, — прохрипів він, опускаючись на чорний камінь. — Мій шлях інший.

— Ти поранений. Ти...

— Я вижив, — обірвав його окультист. Його погляд був холоднішим за вранішній вітер. — Ти виграв трохи часу, детективе. Можливо, рік. Можливо, до наступного Самхейну.

Стендалл подивився на Олафа, що тремтів у нього на руках, а потім на вулкан, що мовчазною тушею височів над ними.

— Але... Полювання?

— Рана у світі лишилася, — відповів Валле.

Стендалл хотів запитати більше, але Валле просто заплющив очі. Стендалл не знав, чи він медитує, чи помирає. Він звалив Олафа на плече і рушив до селища. Він не озирався.

Він залишив Олафа, що тремтів і марив, біля дверей місцевої лікарні, подзвонив у дзвінок і втік, перш ніж хтось вийшов. Йому було байдуже. Він дістався своєї орендованої кімнати, замкнув двері на всі замки і притулився до них спиною, важко дихаючи.

Тиша.

Вперше за останні дні в його голові було тихо. Жодного шепоту, жодного тупоту копит, жодного виття. Лише тиша і ниючий біль у кожному м’язі.

Він підійшов до дзеркала у ванній.

На нього дивилася чужа, виснажена людина. Обличчя вкрите кіптявою, попелом і засохлою кров’ю. Очі — дикі, запалені, наче у старого.

Тремтячими руками він стягнув рештки своєї сорочки.

Зеленого, хворобливого сяйва більше не було. На його місці, назавжди вкарбований у шкіру, залишився він.

Шрам.

Стендалл стояв, дивлячись на свій потворний шрам у дзеркалі. 

Він повільно одягнувся, підійшов до вікна і відчинив його. Вулицею внизу вже йшли люди. Рибалки готували сіті. Відчинялася пекарня. Звичайний ранок. Світ, до якого він більше ніколи не належатиме.

Він заплющив очі, насолоджуючись тишею. Вітер доносив знайомий запах солі та риби.

І ще щось.

Він прислухався, і серце його стислося у крижаний кулак.

Десь далеко-далеко, на самій межі слуху, ледь вловний, ніби відлуння з іншого світу...

Він чітко почув звук мисливського рогу.