V. Жертовник

Вони йшли вже кілька годин. Чи, може, цілу вічність. Час розчинився у сірому попелі, що вкривав тут усе.

Після виходу з маяка Валле повів його не до машини, а вглиб острова, до підніжжя вулкана. «Машиною туди не дістатися, — кинув він. — І вона надто гучна».

Тепер Стендалл розумів, чому.

Це не була прогулянка. Це було сходження в пекло. Під ногами не було стежки. Лише застигла, покручена магма, гостра, як бите скло. Кожен крок був мукою. Черевики Стендалла вже були порізані, і він відчував, як тупий біль просочується у стопи.

Місцями тверда порода змінювалася на рихлий, глибокий ґрунт — попіл, що осів за століття. Ноги загрузали по щиколотки, і кожен наступний крок вимагав титанічних зусиль. Вони тяжко дихали, задихаючись їдкими парами, які просочувалися з грунту. Повітря було сухим, розпеченим і пахло сіркою так, що дерло горло.

Вулкан височів над ними, мов гнилий ікол, що пробив небо. Він здавався мертвим, але Стендалл відчував, як він дихає жаром.

Вони йшли у тиші, яку порушував лише хрускіт шлаку під ногами та їхнє власне важке дихання. Зілля Валле все ще тримало звуки в полоні. Але Стендалл відчував, як його дія слабшає, ніби випаровується разом із потом.

Це почалося як свербіж у вухах.

Стендалл спіткнувся, ледь не впавши на гостре каміння. — Що таке? — кинув Валле, не обертаючись. Він, здавалося, не втомлювався. Його постать, загорнута у плащ, з рушницею за плечем, рухалася рівномірно і невблаганно, ніби він сам був частиною цього попелястого пейзажу.

— Нічого, — прохрипів Стендалл.

Але це була брехня. Тиша почала тріщати. Свербіж перетворився на статичні перешкоди, на білий шум у черепі.

А потім, прорізавши його, мов голка — далекий звук мисливського рогу.

Стендалл завмер. Його серце пропустило удар і одразу шалено закалатало. Він подивився на своє плече. Крізь пошарпану тканину сорочки він не бачив сяйва, але відчував його. Воно знову починало пекти.

— Воно... повертається, — видихнув він.

Валле зупинився. Він повільно обернувся. Його обличчя у тьмяному світлі було непроникним. — Я знаю. Я теж починаю їх відчувати. Повітря густішає.

І тепер, коли блокада впала, Стендалл почув усе. Шепіт, що долинав ніби з-під самої землі, з тріщин у магмі. Важкий, ритмічний тупіт копит, що лунав не звідкись, а звідусіль.

Вони знову йшли за ним. І вони були ближче.

Паніка, яку він ледве стримував, вибухнула в ньому крижаним вогнем. — Що... що тепер?! Ми не встигнемо!

— Встигнемо, — холодно відповів Валле. — Зілля дало нам фору. Ми майже на місці. Вони не чекали, що ти підеш прямо до них.

— Куди... куди ти мене ведеш? — Окультисти не ходять через парадний вхід, — Валле кивнув нагору, на темний схил вулкана. — Вони використовують стару ущелину. Тріщину, що веде до самої рани. Я спостерігаю за ними давно. Я знаю їхній шлях.

Він рушив далі, не чекаючи. — Йди за мною. І не відставай, якщо не хочеш, щоб вони знайшли тебе першим.

Стендалл подивився на свій пістолет. Потім на велетенську тушу вулкана. Тупіт у голові перетворювався на гуркіт, ніби велетенські молоти били у ковадло світу. Він побіг, кульгаючи, наздоганяючи Валле.

Валле привів його до тріщини в скелі, прихованої за нагромадженням чорного каміння. Звідти тягнуло жаром і тим самим запахом озону.

— Тут, — прошепотів Валле. — Зброю тримай напоготові. І не вір своїм очам. Вони тут сильніші.

Печера була вузькою і вела круто вниз. Стіни були теплими на дотик. Вони йшли у повній темряві, орієнтуючись лише на світло слабкого ліхтаря Валле. Здавалося, вони спускаються у самісіньке пекло.

І пекло чекало на них.

Печера раптом розширилася, відкриваючи величезну підземну залу. Вона була залита моторошним, пульсуючим зеленим світлом. Джерело світла було в центрі.

Навколо великого чорного вівтарного каменя стояли постаті у балахонах. Їх було з десяток. Вони ритмічно гойдалися і співали — їхній спів був тим самим навпошепком, який Стендалл чув у себе в голові. Повітря вібрувало від їхніх голосів.

І Стендалл побачив його.

Над вівтарем, у повітрі, висіла тріщина. Розрив у реальності. Вона виглядала як рана, що кровоточила зеленим вогнем. І звідти долинав той самий тупіт і виття. Це був портал.

— Служителі... — прошепотів Стендалл.

А потім він побачив жертву.

На вівтарному камені, прив'язаний шкіряними ременями, лежав молодий офіцер Олаф. Він був живий. Його очі були широко розплющені від жаху, але він не міг кричати, бо рот був заткнутий ганчіркою. Він бився у путах, побачивши Стендалла.

Один зі служителів, високий, у капюшоні, що приховував обличчя, підняв руки. Він тримав ритуальний ніж.

— Вони «годують» його! — просичав Валле. — Вони створюють нову мітку, щоб посилити зв'язок!

— Олаф! — вирвалося у Стендалла.

Це була помилка.

Спів миттєво обірвався. Десяток голів у капюшонах одночасно повернулися в їхній бік.

— Зараз! — закричав Валле.

Валле вистрілив зі своєї рушниці. Заряд солі та срібла вдарив у найближчого служителя, і той спалахнув зеленим вогнем, розсипаючись на попіл.

Стендалл відкрив вогонь зі свого пістолета.

Почався хаос.

Це не була героїчна битва. Це була брудна, відчайдушна бійка у напівтемряві. Служителі не були простими людьми. Вони рухалися з неприродною швидкістю. Двоє кинулися на Стендалла. Він вистрілив в одного впритул, але куля ніби загрузла в ньому. Служитель відкинув його на кам’яну стіну так, що Стендалл ледь не знепритомнів.

Він бачив, як Валле, кинувши рушницю, креслив у повітрі якісь знаки.

Головний жрець біля вівтаря проігнорував їх. Він заніс ніж над Олафом.

— Ні! — Стендалл піднявся на ноги.

Він побіг, стріляючи на ходу. Кулі відскакували від невидимого бар’єру навколо жерця.

Тупіт копит у голові перетворився на землетрус. Зелена тріщина над вівтарем почала розширюватися. Стендалл побачив всередині неї рух — тіні, очі, що палали...