IV. Окультист

Він біг.

Стендалл не пам’ятав, як вибрався з цвинтаря. Не пам’ятав, як дістався своєї орендованої кімнати над пекарнею. Єдиною реальністю був вогонь на його плечі та крижаний страх, що паралізував нутрощі.

Він замкнув двері на всі замки й кинувся у ванну.

Він намагався її змити.

Він тер шкіру жорсткою щіткою, доки вона не почала кровоточити. Він поливав її спиртом, і біль змушував його кричати крізь стиснуті зуби. Але тавро лишалося. Чорні, мов вугілля, лінії, що сплелися у рунічний символ. І зелене, хворобливе сяйво, яке тепер, здавалося, було видно навіть крізь тканину сорочки. Воно пульсувало.

Він здер сорочку і втупився у дзеркало. Він бачив переляканого чоловіка з дикими очима. А ще він бачив, як зелене світло на його плечі спалахує в такт серцю.

А потім він це почув.

Спочатку це був просто шум вітру. Але поступово він почав змінюватися. Вітер почав звучати, як шепіт. Сотні голосів, що говорили невідомою мовою. А крізь шепіт... крізь ревіння прибою... долинав інший звук.

Далекий. Ледь вловний.

Тупіт.

Ритмічний, важкий тупіт багатьох копит.

Стендалл затиснув вуха долонями, але звук не зникав. Звук був не зовні. Він був у нього в голові.

А разом із тупотом він почув виття. Протяжне, тужливе виття, від якого холола кров. І десь на самій межі слуху — пронизливий, дикий звук мисливського рогу.

Вони йшли. Вони знали про нього.

Його раціональний світ остаточно розлетівся на друзки. Він був не детективом. Він був здобиччю.

Паніка піднялася до горла жовчю. Він знав, хто єдиний у цьому проклятому селищі не збрехав йому. Той, хто боявся.

Він увірвався до поліцейської дільниці, мов божевільний. Олаф, що сидів за столом і писав рапорт (про що? про втечу з цвинтаря?), побачив його і зблід ще більше.

— Шефе... я... — Де Бйорн?! — заревів Стендалл.

— У себе, але...

Стендалл вибив двері кабінету сержанта ногою.

Бйорн сидів за столом, втупившись у пляшку шнапсу. Він підняв на Стендалла втомлені, червоні очі.

— Я ж казав тобі, хлопче... — Казав?! — Стендалл перетнув кімнату у два кроки. Він схопив сержанта за комір і підняв його зі стільця, притиснувши до стіни. Пляшка впала на підлогу, розливаючи різкий запах алкоголю.

— Ти знав! — просичав Стендалл. — Ти все знав! Що це за «байки»?!

— Відпусти... мене... Стендалле... — прохрипів Бйорн.

— Що це?! — Стендалл відпустив його однією рукою і роздер власну сорочку, оголюючи плече.

Бйорн втупився у тавро.

Його обличчя вмить втратило будь-який колір. Це був уже не страх. Це був абсолютний, первісний жах. Він дивився на мітку так, ніби дивився на власну смерть.

— Святі угодники... — прошепотів він, осідаючи вздовж стіни. — Вони... вони тебе помітили.

— Що це?! — знову закричав Стендалл, відчуваючи, як тупіт копит у його голові стає голоснішим.

— Руна, — видихнув Бйорн. — Дике Полювання... Воно мітить тих, кого забере наступного Самхейну. Ти приречений, хлопче. Ти вже мрець.

Стендалл вдарив кулаком у стіну поруч із головою сержанта.

— Ні! Має бути вихід! Ти знаєш когось! Той, хто зник... Ларсен! Він щось шукав!

— Ларсен був дурнем! — тремтячим голосом вигукнув Бйорн. — Він поліз куди не треба! Але... але він знайшов одне ім’я.

— Яке ім’я?! Говори!

— Валле, — Бйорн ледь ворушив губами. — Валле Інглейтсен. Він живе у старому маяку, за вулканом. Кажуть... кажуть, він знає про тіні. Він вивчає... це.

Стендалл відпустив його. Бйорн сповз на підлогу, тремтячи.

— Він тебе не врятує, Стендалле, — прошепотів сержант. — Ніхто не врятує. Вони вже йдуть за тобою.

Стендалл не слухав. Він вибіг з кабінету, схопив ключі від машини і помчав геть, залишаючи Олафа і Бйорна у смердючій тиші дільниці.

Старий маяк стояв на чорній вулканічній скелі, самотній і похмурий, мов зламаний зуб велетня. Стендалл кинув машину біля підніжжя і піднявся сходами, борючись із вітром, що тут, біля вулкана, здавався ще сильнішим і пах сіркою.

Двері були незамкнені.

Всередині було темно і пахло пилом, сушеними травами і чимось металевим. Це не було житло. Це був склад, бібліотека і лабораторія водночас. Стіни були заставлені стелажами з фоліантами. На столах лежали дивні артефакти, карти, рунічні камені.

— Сержант Бйорн казав, що ви дурень, — пролунав спокійний голос із темряви.

Стендалл обернувся. У кріслі в найтемнішому кутку сидів чоловік. Він не був старим, але здавався вічним. Похмурий, із пронизливим, холодним поглядом. Це був Валле.

— І Бйорн має рацію, — продовжив Валле, підводячись. — Тільки дурень полізе у відкриту могилу в ніч перед Самхейном.

— Ви... — Стендалл ледь міг говорити. Тупіт у голові перетворювався на гуркіт. — Ви знаєте, що...

— Що ти мічений? — Валле підійшов ближче. Він дивився не на Стендалла, а крізь нього, прямо на тавро. — Звісно. Ти сяєш, як різдвяна ялинка у пеклі.

— Допоможіть мені, — видихнув Стендалл. Це було не прохання. Це була мольба.

— Допомогти? — Валле гірко посміхнувся. — Ти просиш допомогти зупинити лавину. Це Руна Смерті, детективе. Її залишає Дике Полювання. Це маяк. Вони йдуть за його світлом. Вони йдуть за тобою.

— Звідки воно?! — Звідти, — Валле кивнув у бік вікна, на вулкан. — Це не просто гора. Це корінь. Тріщина. Рана у світі, через яку вони проникають. А місцеві дурні... окультисти... кличуть їх.

Тупіт став оглушливим. Стендалл впав на коліна, хапаючись за голову. — Зробіть що-небудь!

Валле мить дивився на нього, потім швидко підійшов до столу. Він взяв маленьку чорну пляшечку, наповнену густою, як нафта, рідиною.

— Це не ліки, — сказав він, простягаючи її Стендаллу. — Це не порятунок. Це блокатор. Він приглушить сяйво. Сховає тебе. Тимчасово.

Стендалл тремтячими руками відкоркував пляшку і зробив ковток.

Рідина обпекла горло. Вона була гіркою, як отрута, і пахла тим самим попелом з цвинтаря.