III. Мітка

Старий цвинтар чіплявся за схил пагорба над селищем, мов купа гнилих зубів у розкритій пащі землі. Іржава брама стогнала на вітрі, що долинала від моря, приносячи з собою не лише вогкість, але й густий, молочний туман. Він котився між могильними плитами, поглинаючи світло й затираючи межі світу.

— Шефе, це божевілля, — шепотів Олаф, його голос ледь пробивався крізь стукіт власних зубів. Ліхтар у його руці тремтів, кидаючи дикі, танцюючі тіні. — Це... це ж незаконно! Ми ж поліція!

— Саме тому ми й тут, — кинув Стендалл. Він перекинув лопату через плече і відчував себе не детективом, а грабіжником могил. Але щось у нотатках Ларсена, у його параноїдальному жаху, зрезонувало зі Стендаллом. «Тавро. Воно світиться. Навіть на фотографіях, якщо дивитися у темряві».

Вони знайшли могилу Йонаса Андерсена, десятирічної давнини. Проста кам’яна плита, вкрита лишайником.

— Святі угодники, шефе, не треба... — заскімлив Олаф, коли лопата Стендалла з металевим скреготом вгризлася у вогку землю.

Стендалл не відповів. Він копав.

Це була огидна, важка робота. Земля була жирною і чіплялася, наче жива. Вона пахла не просто ґрунтом — вона пахла століттями гниття, кислим, тужним запахом. Стендалл працював механічно, ігноруючи стогони Олафа і власний раціональний мозок, що кричав про абсурдність того, що відбувається.

Минула година, чи, може, ціла вічність.

Дзеньк.

Лопата вдарилася об щось тверде.

— Все, Олафе. Світи сюди, — прохрипів Стендалл.

Вони розчистили землю з віка труни. Вона була зроблена з дешевої сосни, але дивовижно добре збереглася. Навіть металеві ручки не вкрилися іржею.

— Я... я не можу, шефе. Я буду... на варті, — пробурмотів Олаф і відступив на кілька кроків, відвернувшись. Його блювотні позиви було чутно навіть крізь шум вітру.

— Боягуз, — процідив Стендалл. Він вставив лом у щілину між віком і труною.

Старе дерево застогнало. Цвяхи опиралися, верещали, а потім з тріском піддалися.

Стендалл глибоко вдихнув, затримуючи подих, і відкинув віко.

Воно впало на землю з глухим стуком.

Стендалл присвітив ліхтарем усередину.

Його шлунок миттєво підкотило до горла.

Там не було скелета.

Там, на вицвілій оксамитовій підкладці, лежала ідеальна, висохла мумія Йонаса Андерсена. Точна копія старого Гуннара. Шкіра-пергамент, розкритий у німому крику рот, провалені очниці.

— Десять років... — прошепотів Стендалл. — Десять... років... у землі...

Його раціональний світ тріщав по швах. Він навів промінь на плече трупа.

І ось воно.

Тавро.

Таке саме, як у Гуннара. І воно сяяло. Зелений, хворобливий вогонь, що пульсував у темряві могили, кидаючи моторошні відблиски на висохле обличчя мерця. Запах озону та сірки вдарив у ніздрі так сильно, що Стендалл закашлявся.

Він мусив роздивитися ближче. Це було понад усе. Це була відповідь. Він нахилився над труною, простягаючи руку в рукавичці до тавра.

І в цей момент мумія Йонаса Андерсена розплющила очі.

Це були не очі. Це були дві сухі, жовті плівки, що вкривали очні яблука. Але вони розплющилися. І вони дивилися на нього.

Стендалл застиг. Він не міг ані закричати, ані поворухнутися. Його тіло паралізував первісний жах.

Рот мумії, що був застиглий у крику, почав рухатися. Щелепа смикнулася, ніби намагаючись вимовити слово. Але замість звуку... звідти вирвалася хмара.

Густа, чорна хмара, схожа на пилок чи спори. Вона вдарила Стендаллу просто в обличчя.

Він почув віддалений, повний жаху крик Олафа, звук кинутого ліхтаря і швидкий тупіт ніг, що зникав у тумані.

Стендалл спробував вдихнути, щоб крикнути, але його легені вже були повні.

Це не був туман. Воно було сухе, колюче, пахло пилом тисячолітньої гробниці та тією самою сіркою. Воно проникало в нього. Він відчував, як воно дере його горло, як забивається у легені, як крижаними голками проникає у кров.

Світ похитнувся. Промінь його ліхтаря, що впав на землю, висвітив зелене сяйво тавра, яке раптом спалахнуло яскраво, наче зловтішно... а потім усе поглинула темрява.

Він прокинувся від болю.

Світанок. Сіре, байдуже світло ледь пробивалося крізь туман. Він лежав на розритій землі. Поруч — відкрита труна. Мумія всередині була такою ж нерухомою, як і раніше. Очі були закриті.

«Це був сон, — подумав Стендалл. — Галюцинація...»

Його страшенно нудило. Він спробував підвестися і ледь не закричав знову.

Його ліве плече палало.

Наче хтось притиснув до нього розпечений шматок заліза.

Тремтячими руками, ламаючи нігті, він роздер комір сорочки та відтягнув тканину.

Його власна шкіра була червоною, набряклою. І на ній, просто у нього на очах, чорними, мов вугілля, лініями проступав малюнок.

Три переплетених трикутники.

Тавро.

Воно пульсувало в такт його серцю, і з кожним ударом зелене, хворобливе сяйво ставало трохи яскравішим.

Стендалл впав на коліна біля розкритої могили, і його нарешті знудило. Його вивертало жовчю, але це не могло заглушити усвідомлення.

Він подивився на мумію в труні. Потім на своє плече.

Він більше не був слідчим, що розслідує вбивство.

Він став доказом.