II. Пошепки

Наказ Бйорна протримався рівно до обіду.

Стендалл сидів у своєму кабінеті, якщо можна було так назвати цю комірчину з пліснявою у кутку, і намагався скласти рапорт. «Причина смерті: серцева недостатність». Його пальці завмерли над клавіатурою. Він знову бачив перед собою той висушений, покручений рот, той зелений, електричний вогонь на плечі.

«Дідько», — процідив він, грюкнувши пробілом.

Він підвівся і пішов до архіву.

Архів був найгіршим місцем у цій проклятій дільниці — підвал, де пахло мокрим папером і мишами. Світло — одна тьмяна лампа під стелею — ледве розганяло темряву. Ідеальне місце, щоб ховати те, що не хочуть бачити.

Бйорн хотів, щоб він забув. Але Стендалл не міг забути ні той запах озону, ні той погляд знання в очах сержанта.

Він почав ритися у полицях, перебираючи картонні бокси зі справами за останні тридцять років. «Нещасні випадки». «Природні смерті». «Зниклі безвісти».

Першу він знайшов через годину. Справа десятирічної давнини. Якийсь Йонас Андерсен, рибалка. Знайдений у своєму човні. Рапорт, написаний рукою Бйорна (тоді ще простого офіцера), був коротким. Але до нього був прикріплений звіт патологоанатома. Стендалл вчепився у нього очима.

«...стан тіла аномальний. Відсутність ознак розкладу, натомість спостерігається повне обезводнення тканин. Стан схожий на... муміфікацію невідомого походження...»

Стендалл відчув, як по спині пробіг холод. Він гортав далі. Фотографії. Так, той самий розкритий у крику рот. Той самий жах. На фото плеча була темна пляма, але знімок був поганої якості.

Він почав шукати прицільно.

Ще одна справа. Двадцять років тому. Жінка, знайдена на узліссі. Знову «муміфікація невідомого походження».

Він розклав папки на запиленому столі. Гуннар. Андерсен. І ця жінка. Всі вони померли в один тиждень. Останній тиждень жовтня. Час, який місцеві вперто називали «Святом Саймона». Але в одному з рапортів Стендалл помітив примітку, зроблену іншою рукою: «...збігається зі святкуванням Самхейну».

Найцікавішою була справа десятирічної давнини. Її вів не Бйорн. Її вів детектив Магнус Ларсен. Судячи з усього, такий самий «прибулець» із міста, як і Стендалл.

Нотатки Ларсена спочатку були чіткими й раціональними. Але чим далі, тим більше вони змінювалися. Вони ставали нерозбірливими, параноїдальними.

«Вони не мертві. Не по-справжньому».

«Запах. Знову цей запах. Сірка. Навіть у моєму кабінеті».

«Бйорн знає. Він бреше мені. Вони всі брешуть».

«Тавро. Воно світиться. Навіть на фотографіях, якщо дивитися у темряві».

А потім — останній запис. Акуратний, ніби написаний у момент прояснення. Запит на ексгумацію тіла Йонаса Андерсена, першої жертви.

І все.

Після цього жодного запису. Справа завмерла. Стендалл піднявся і пройшов до шафи з особовими справами. Він знайшов теку з ім'ям «Ларсен, Магнус». Всередині — рапорт про переведення і... повідомлення про зникнення. Детектив Ларсен поїхав у відпустку через два дні після свого останнього запису в справі. І просто... не повернувся. Зник безвісти.

Стендалл стояв у холодній тиші архіву. Повітря здавалося важким, просоченим не лише пилом, а й чужим страхом.

Того вечора він сидів у єдиному місцевому барі. «У Морського Вовка». Запах кислого пива, смаженої риби і того самого, всепроникного моря. Він механічно крутив склянку з віскі, дивлячись на теку Ларсена, що лежала поруч.

Двері скрипнули. Увійшов Бйорн. Він мить постояв, обводячи бар очима, і, помітивши Стендалла, попрямував до нього. Сів навпроти, не питаючи дозволу.

— Я ж казав тобі, Стендалле. 

— Ви казали мені закрити справу. Ви не казали, що до мене її закривали інші. А один... навіть зник, — Стендалл поплескав долонею по теці.

Бйорн важко зітхнув і замовив собі шнапс. Його обличчя в тьмяному світлі бару здавалося ще старішим.

— Ти міський. Ти нічого не розумієш, — нарешті промовив він. — Ти думаєш, це вбивство. Ти шукаєш людину. А тут немає людей.

— Не треба загадок, сержанте. Що ви знаєте? 

— Я знаю байки, — Бйорн осушив чарку одним махом. — Старі байки. Якими тут матерів лякають. Кажуть, щороку на Самхейн, коли ніч найтемніша, землею проноситься Дике Полювання. Вони йдуть з боку вулкана. Вони не шукають тіла, вони шукають душі. І кого вони поцілують — той стає сухим листком. Мумією.

Бйорн пильно подивився на Стендалла.

— Це просто байка, звісно. 

— Звісно, — погодився Стендалл, підіймаючись. — Збережіть ці казки для туристів, сержанте. Дякую за розмову.

Він залишив Бйорна сидіти одного і вийшов у холодну ніч.

Вітер свистів у вузьких вуличках. Стендалл дістався дільниці. В архіві він знайшов запит Ларсена на ексгумацію. На документі стояла червона печатка «ВІДХИЛЕНО».

Стендалл подивився на порожній бланк нового запиту. Потім перевів погляд на шафу з інструментами в кутку. Лопата. Лом.

Він знав, що Бйорн чергуватиме у дільниці до ранку.

А Олаф був молодий і хотів вислужитися.

«Який "нещасний випадок" перетворює людину на мумію?» — подумав Стендалл, дістаючи телефон.

Він знав, що має робити. І знав, що має побачити це на власні очі.