I. Аномалія

Детектив Стендалл ненавидів море.

Він ненавидів цей запах — густу суміш солі, гнилої риби та вічності, що в’їдалася в одяг і, здавалося, просочувала саму шкіру. Він ненавидів цей звук — невпинне, байдуже ревіння прибою, що слугувало саундтреком до безкінечного сірого ранку.

Переведення з міста сюди, у це забуте богом рибальське селище на краю землі, Стендалл сприймав як особисту образу. І цей виклик о п’ятій ранку, що витягнув його з ліжка у вогку, пронизливу холоднечу, лише посилював роздратування.

«Щось на березі, шефе, — бурмотів у слухавку молодий офіцер Олаф. — Здається, старий Гуннар... Вам краще глянути».

І ось він тут. Його черевики загрузали у мокрому, схожому на попіл піску. Навколо, мов мовчазні, похмурі вартові, стояли місцеві рибалки. Вони не наближалися до накритого брезентом тіла. Вони просто стояли, втупившись у брудну тканину, а їхні обличчя, обвітрені й потріскані, здавалися витесаними з того ж сірого каменю, що й тутешні скелі.

Поруч, нервово втягуючи дим цигарки, тупцював сержант Бйорн.

— Нещасний випадок, Стендалле, — прохрипів він, не дивлячись на прибулого. — Старий... мабуть, серце схопило. Або послизнувся на камінні.

Стендалл нічого не відповів. Він окинув поглядом сцену. Кілька перекинутих рибальських ящиків, розсипана наживка. Жодних ознак боротьби. Він кивнув на тіло.

— Хто знайшов? — Хлопці з ранішнього улову. О четвертій.

Стендалл важко зітхнув, випускаючи хмарку пари, й опустився навколішки біля тіла. Повітря здавалося густішим, важчим біля самої землі. Він звик до трупів. Бачив їх у всіх станах розкладу, каліцтва та відчаю. Він був готовий до всього.

Але не до цього.

Він відкинув брезент. І завмер.

Під тканиною лежало не тіло.

Це була мумія.

Стендалл рефлекторно відсахнувся. Це було неможливо. Шкіра, жовта й суха, як столітній пергамент, щільно обтягувала череп і кістки. Вона потріскалася, але не гнила. Очі провалилися, а рот застиг у широкому, беззвучному крику — настільки виразному, що Стендаллу здалося, ніби він його чує.

Його раціональний, натренований мозок за одну секунду відкинув усі логічні пояснення. Це не серцевий напад. І не падіння.

— Сержанте, — тихо покликав він, не зводячи погляду з жахливої знахідки.

— Кажу ж, нещасний випадок, — голос Бйорна тремтів. — Погода... сіль, вітер... Вони роблять дивні речі з тілами.

Стендалл повільно надягнув рукавички. Його нудило, але не від вигляду.

Від запаху.

Від тіла не пахло гниллю. Ані солодкуватого трупного смороду, ані рибного духу. Пахло озоном, ніби після удару блискавки. Пахло сіркою. І ще чимось... чимось нестерпно древнім. Ніби він відкрив гробницю, яку не тривожили тисячу років.

— Що з ним сталося? — прошепотів Олаф, блідий як полотно.

«Його... висушили», — подумав Стендалл. Ніби з нього висмоктали все життя, кожну краплю вологи, за одну коротку ніч.

Він змусив себе продовжити огляд. Старий рибальський светр розлізся, оголивши плече. І там, на висушеній шкірі, було щось ще.

Тавро.

Це не було звичайне татуювання. Символ, схожий на переплетення трьох трикутників, не був нанесений чорнилом. Він, здавалося, був випалений зсередини. І Стендалл міг заприсягтися, що у тьмяному світлі ранкової імли він бачить, як лінії тавра ледь помітно світяться.

Хворобливе, зеленувате, люмінесцентне сяйво.

Він простягнув палець у рукавичці й ледь торкнувся знаку. Шкіра була крижаною, але під пальцем ніби пробіг слабкий електричний розряд.

Стендалл різко підвівся. Його професійне роздратування змінилося холодним, колючим страхом.

— "Нещасний випадок", сержанте? — процідив він.

Бйорн нарешті подивився на нього. Його очі бігали, але в них Стендалл побачив не просто страх. Він побачив знання.

— Стендалле, послухай, — Бйорн підійшов впритул, хапаючи його за лікоть. Його голос впав до шепоту. — Це місце... воно дивне. Є речі, які краще не чіпати. Ми складемо рапорт. Старий Гуннар. Серцева недостатність.

— Який "нещасний випадок" перетворює людину на мумію за одну ніч, Бйорне?! — Стендалл ледве стримував крик.

— Саме той, який не твоє діло! — огризнувся сержант, і в його голосі прорізалася сталь. — Закриваємо справу. Це наказ.

Стендалл витріщився на нього, а потім перевів погляд на тіло. На рибалок, що мовчки спостерігали. На сіре, байдуже море. І на темний, похмурий силует вулкана, що ледь виднівся крізь туман на горизонті.

— Запакуйте його, — наказав він Олафу. — І відправте до окружного моргу. Не до нашого місцевого патологоанатома.

Олаф злякано кивнув.

Стендалл застебнув куртку. Холод пробирав до кісток, але це був не той холод, що йшов від моря. Цей холод йшов від тіла.

І від тавра, що тліло в його пам’яті хворобливим зеленим вогнем.