Розділ 1. Чаклун

– Габріелло?

  Мелодійний, але збентежений голос служниці змусив мене розплющити очі. Я миттю сіла на ліжко, намагаючись перевести подих та повністю прийти до тями.

– Що? Щось сталося? – пробурмотіла я, трохи відтягуючи комір нічної сорочки, аби дихати було легше. – Лів?

  Жінка деякий час мовчки дивилася на мене, але потім все ж сказала:

– Ви борсалися уві сні, панно. Я подумала, що вам наснився кошмар.

  Зітхнувши, я приклала долоні до своїх щік і вони, чорт забирай, палали. 

– Все добре, – запевнила я Лів, подивившись на неї і посміхнувшись. – Дякую, це і справді був кошмар. Не переймайся.

  Не знаю, чи вдалося мені запевнити Лів у тому, що зі мною все було добре, бо вираз її обличчя не змінюється майже ніколи. Жінка завжди стримана, спокійна, а іноді навіть і занадто холодна. Лів я пам'ятаю вже давно, вона багато часу проводила поруч зі мною, ще коли я була зовсім маленькою. Але навіть попри це я не пам'ятаю, щоб ця рудоволоса жінка посміхалася. 

– Я піду, аби панна змогла переодягнутися, – зрештою мовила Лів і, ще раз окинувши мене поглядом своїх смарагдових очей, залишила кімнату.

  Як тільки двері зачинилися, я полегшено зітхнула і озирнулася, перевіряючи, чи справді все минулося і я не сплю. Від загадкового незнайомця не залишилося і сліду. Мій погляд бігав моєю кімнатою, тут нічого не змінилося з минулого вечора: дерев'яні меблі, створені найкращими майстрами країни; світлі стіни з різнобарвними картинами на них; високе дзеркало, прикрашене коштовним камінням. У цій кімнаті минає все моє життя: пам'ятаю, як саме тут ще гралася дитиною, а пізніше вже читала книги. Ця кімната бачила багато, вона була моїм маленьким світом. Особливо, коли не стало мами. Моя кімната була свідком і мого сміху, і моїх сліз.

  Тільки-но я захотіла підвестися, аби привести себе до ладу, як у двері постукали. 

– Заходьте.

   Почувши мою відповідь, хтось відчинив двері, а потім переді мною з'явився батько.

– Доброго ранку, моя пташко, – лагідно мовив він і я посміхнулася.

– Доброго ранку, тату, – відповіла я, поки невисокий, але мужній чоловік пройшов кімнатою і сів у крісло неподалік від мене. – Виглядаєш виснаженим. Погана ніч?

  Карі батькові очі зустрілися з такими ж моїми.

– Довго не міг заснути. Але це не важливо, зі мною все добре, люба. Я прийшов поговорити з тобою з приводу сьогоднішнього вечора.

– Це звичайне свято, тату, тобі не варто так перейматися.

– Цей твій день народження був б звичайним, якби ми його святкували, як завжди, а не за тиждень до нього.

  Слова тата мали сенс, але я не розуміла його хвилювання. Мій день народження і справді не сьогодні: вісімнадцять років мені виповниться лише за тиждень. Але оскільки мій батько був крамарем, він часто відвідував інші міста і країни. За кілька днів тато поїде з міста, і я впродовж місяця буду жити у нашому маєтку без нього. Саме тому ми вирішили влаштувати свято сьогодні.

  Я закотила очі, зітхнувши, адже не розуміла хвилювання чоловіка. Але батька вся ця ситуація і досі гнітила.

– Ми вже розмовляли про це. Я не ображаюся, татку, – зрештою сказала я, аби він заспокоївся. – Мені все одно, коли святкувати день народження: чи сьогодні, чи завтра, чи взагалі за місяць. Тому тобі не варто так багато думати про це. Все гаразд.

  Мій батько, Аарон Дюмфанг, завжди здавався мені владною та сильною духом людиною. Лише зі мною він міг дозволити собі ніжність та м'якість. Я ж, хоч і мала дещо схожий характер, але у більшості випадків була його протилежністю. Імпульсивність, жага до нового та незвичайного, постійні переживання – це все про мене. Але сьогодні я не впізнала батька: щось його тривожило.

– Ти ж нічого не приховуєш, так? – обережно запитала я, серйозно подивившись на нього.

  Батькові брови поповзли вверх від здивування, після чого він посміхнувся. Чоловік підвівся з крісла і невдовзі сів біля мене.

– Від тебе нічого неможливо приховати, Габріелло, – сказав він і його сильні руки полонили мене, сховавши в теплих обіймах. – Тому я нічого і не приховую.

  Ще одна дрібниця, яку я знала про Аарона Дюмфанга, полягала в тому, що він не вмів брехати. Тому зараз хвилювання вже відчувала я, бо щось мені підказувало: батько був відвертим зі мною не до кінця.

– Добре, як скажеш, – тихо прошепотіла я, хоча й не вірила його словам.

  Батько торкнувся вустами моєї скроні, а потім підвівся з ліжка.

– Насолоджуйся сьогоднішнім днем та святом, люба, – сказав він і рушив до дверей, та потім зупинився, аби додати: – Я дуже люблю тебе, Габріелло.

  Посміхнувшись, я хотіла відповісти те саме, але батько вже пішов, тому мої слова залишилися зі мною.

  Зрештою, розуміючи, що вже час залишати ліжко, я підвелася. Оскільки до святкового вечора було ще досить багато часу, я надягнула своє повсякденне вбрання: сьогодні ним стала сукня ніжного блакитного кольору. Вона була довгою, а ще мала довгі мереживні рукава, тому і виглядала простою, але елегантною. Та й вона пасувала моєму волоссю: воно було русявим, і за це я завдячувала матері.

  Перед тим, як залишити свою кімнату і попрямувати до їдальні, я швидко подивилася у дзеркало. Звідти на мене дивилася невисока приваблива дівчина. Чи з'являється ця дівчина комусь у снах так, як з'являється у її сновидіннях той самий незнайомий молодик? І, якщо він – реальна людина, чи з'являється вона у його снах? Думка про це змусила мене почервоніти. Щоб більше не краяти свої серце та розум питаннями і спогадами про сон, я миттєво попрямувала до дверей, невдовзі крокуючи широким коридором.

  До їдальні мене супроводжували витончені картини на стінах та різноманітні вази і статуетки, що стояли на тумбах чи в шафах. Наш маєток був наповнений усілякими такими дрібницями: батько дуже любив їх. Вони нагадували йому про мою маму, яку я сама майже не знала. Ця жінка, що назавжди залишиться для мене таємницею та короткими нечіткими спогадами, була єдиним коханням мого батька. Вони багато подорожували, бачили безліч несхожих між собою земель, знайомилися з їх різними народами. Мама живе для мене лише у яскравих розповідях мого батька та цих старих речах, якими сповнений наш такий великий, але порожній будинок…