Глава 33

                                                                 33 Глава
      Ночі в нашому будинку стали особливими з того моменту, як у нас народилась Рената. Маленьке, тепле тіло в наших руках, крихітні пальці, які стискали наші, ніби впізнали рідні руки. Це особливо, бо це рідна кров, спільна з Ренатом. Я це відчувала.

— Ти наша… маленька, — шепотіла я, дивлячись на дитину. — І весь світ тепер став яскравішим.

— Моя маленька… — говорив Ренат з усмішкою, торкаючись її голови. — Ми завжди будемо поруч.

      Рената росла, як і Люк, серед любові та турботи. Для нас це була важлива місія — виховати чудову, різносторонню доньку. Вона сміялася, коли вперше робила кроки, захоплювалася магією саду, грала з тваринами, які нпіби відчували її особливу енергію. Ми з Ренатом стежили за кожним її словом і рухом, інколи мовчки дивуючись, як швидко вона росте.

— Кожен день з нею — це маленьке диво… І стільки всього сталося, і ми все одно тут, разом, — говорила я сама до себе, дивлячись на неї.

— Люба сестричко, була б ти трошки старша, — розмовляв з нею Люк, коли вони з Керолайн приїжджали до нас у гості. — Ми б з тобою поконкурували.

— Нічого, — сміялася я, — у вас також буде бейбік, якщо захочете.

      Він глянув на Керолайн.

— А що ти так дивишся? — обурилася вона. — Я то за, але не найближчим часом. Сам розумієш.

— Так, — видихнув Люк.

— Не поспішайте, — додав Ренат у розмову. — На все свій час.

      Рената підростала сміливою і рішучою, як тато, але з моєю м'якістю та емпатією. Вона цікавилася світом, ставила багато питань, інколи сварилася з нами, але завжди поверталася до нас у пошуках підтримки. Ренат часто терпляче пояснював, вчив приймати рішення, а я ніжно намагалася оберігати її від розчарувань, хоч і не від усіх.

— Кожне твоє рішення має значення, — говорив Ренат юній Ренаті. — Навчися слухати себе, а не тільки тих, хто поруч.

— Я знаю, тату… Але інколи так важко зрозуміти, що правильно.

— Ти навчишся, люба, — відповідала я з ніжною усмішкою. — Ми завжди будемо поруч, навіть коли здаватиметься, що ти самотня.

      Після слів підтримки ми продовжили грати в настільні ігри. Це обов'язково запам'ятається.

      Рената стала дорослою жінкою, і настав день її весілля. Будинок і сад сяяли від квітів, рідні та друзі зібралися, щоб святкувати. Серце билося швидко — я відчувала її хвилювання та радість одночасно.

      Коли прийшов момент запитання священника:

— Чи готові ви, Ренато Бьянкі…? — сказав він голосно, урочисто.

      Вона раптом відчула, що не готова, і щось всередині неї неспокійно піднялося. Дихання почастішало, серце закалатало як якір у воді.
 

— Ні… я ще не готова… — прошепотіла вона сама собі.

    Я відчула щось неладне. Материнське серце передчувало біду. Але яку саме… І раптом сталося неминуче: вона втекла.

    Серце стиснулося, здавалося, час завмер. Я хотіла кинутися за нею, крикнути, спитати, що сталося, але зрозуміла… вона має знайти свій шлях сама. Я згадала всі ті моменти: перші кроки, перші слова, перші поразки і перемоги. Кожен день її дорослішання був крихітним дивом, і тепер я бачу, що цей вибір — теж її диво, її спосіб сказати світу: “Я ще не готова”.

      Мені було сумно, але водночас мене переповнювала гордість. Гордість за те, що вона така сильна і смілива. Їй треба знайти себе, і я мушу довіритися їй, навіть якщо це боляче. Ренат стояв поруч, мовчав, і я відчувала його підтримку, розуміючи, що ми обидва любимо її безумовно — навіть здалеку.

      І всередині мене прошепотіла тиха думка: “Весна приходить сама. І вона прийде до неї. Так само, як вона прийшла для нас усіх після стількох бурь і втрат….”.

      Я вдивлялася в сад, де ми разом росли, і відчувала сум та надію. Вона ще зовсім молода. І світ ще попереду.

    Гості метушилися і мені довелося взяти все в свої руки:

— Вона втекла, але не панікуйте, поставтеся до її рішення з повагою! Вона була б вдячна за ваше розуміння! Шоу закінчилося, тепер можете розходитися по домівках!

      Народ обурювався, але єдине, що я могла зробити — висловити ці слова. Ніхто не міг в це повірити, особливо її наречений.

— І що тепер мені робити? — панікував той. — Як вона могла мене кинути отак просто, на власному весіллі?

— Іноді таке стається, — заспокоював його Ренат, плескаючи його по плечу. — Ми теж шоковані, але потрібно поважати її вибір. 

      Він замовк, а Ренат додав:

— Можливо, для неї це виявився не той час.

— Мені здається, чи він насправді її не кохає? — зауважила я, коли Ренат підійшов до мене, аби допомогти все прибрати.

— Не знаю.